Переїхала до чоловіка у 54 роки, щоб не заважати доньці. Чому це стало моєю головною помилкою

Знаєте, що найстрашніше? Не те, що ти опинилася в стосунках, у яких не була щасливою. А те, що протягом довгого часу навіть не усвідомлювала цього. Просто жила, терпіла, шукала виправдання. […]

admin Блоги

Діти просили грошей на іпотеку, а я купила собі шубу: чому мені не соромно бути «поганою матір’ю» у 52 роки

Ця історія потрапила до мене зовсім випадково — мов перелітний птах, що зазирнув у відчинене вікно. Я почула її в черзі до стоматолога, поки ми всі нервово чекали свого прийому. […]

admin Блоги

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять п’ять років шлюбу вмістилися в одну-єдину фразу. І в одну мою відповідь. Можливо, і вам тут буде над чим замислитись — аби не наступати на чужі граблі. Срібний вечір із присмаком надіїОтже. Уявіть собі: двадцять п’ята річниця весілля. Срібне! Для мене це, скажу чесно, не просто дата. Це як орден за вислугу років у коханні, терпінні та турботі. Увесь тиждень я не ходила — літала по хаті, як дівчисько. Надраїла до блиску той самий кришталь, який дістаємо тільки на великі свята. Спекла його улюблений «Наполеон», на який іде пів дня і кілограм вершкового масла. Чесно кажучи, берусь за нього не частіше ніж раз на рік — але ж тут такий привід! І ще, дівчата, я купила собі нову сукню. Проста, але така гарна, кольору весняного неба. Покрутилася перед дзеркалом і сама собі усміхнулась — та ще нічого! Хотілося, щоб цей день був особливим — тільки для нас двох. Щоб посиділи, згадали, як усе починалося, помріяли про онуків. Ну ви ж мене розумієте. Я накрила стіл у вітальні. Дві тарілки, свічки в старовинних підсвічниках, пляшечка доброго вина. Чекаю свого Ігоря з роботи. А в душі — чесне слово…

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять […]

admin Різне

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни у світі, зануреному в довічну зиму. Її дитинство почалося під тінню страшної трагедії: коли Розі було лише трохи більше двох років, її батьки загинули в жахливій автокатастрофі, яка розірвала їхнє життя, як блискавка небо. Смерть прийшла раптово, залишивши по собі лише порожнечу та маленьку дівчинку, яка не розуміла, чому мама більше не приходить на світанку, щоб поцілувати її в лоб. Відтоді Розу взяли під своє крило дідусь і бабуся — літні, але сповнені доброти та мудрості люди. Вони любили онуку всім серцем, виховували її в суворості, але з великою ніжністю. Щоразу, коли Роза питала: «Де моя мама і тато?», вони з сумом в очах відповідали: «Вони тепер живуть на небі, сяють, як зірки, і стежать за тобою». Ці слова, хоч і були розрадою, залишали в душі дівчинки тиху тугу, як відлуння, що лунає в порожній хаті. Та Роза зростала не просто сильною — вона зростала яскравою. Розумна, начитана, з живим розумом і тонкою душею, вона завжди вирізнялася серед однолітків. Учителі захоплювалися її старанністю, а однокласники — її спокійною красою та внутрішнім світлом. Її очі, мов два лісові озера, відображали і смуток, і надію. Її усмішка — як перші промені сонця після затяжної бурі. Коли настав час обирати шлях, Роза зрозуміла: село не дасть їй майбутнього. Роботи — жодної, перспектив — ніяких. А серед місцевих хлопців, більшість яких проводили вечори з пляшкою дешевого пива, не було жодного, хто бачив би в ній не просто гарну дівчину, а особистість. Один фермер, який давно був у неї закоханий, обіцяв «золоті гори», але ці слова звучали порожньо, як відлуння в бочці. Він говорив те саме й іншим, і Роза це знала. Тоді вона ухвалила рішення — їхати до міста. Міста, де, як їй…

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни […]

admin Різне

9 тем, про які говорять недалекі люди та люди з низьким соціальним інтелектом

Іноді розмова починається легко, майже непомітно: хтось зауважує, що «сьогодні небо ніби видихнулося» або «вітер став злим». Такі фрази — мов м’яка прелюдія, вони неначе перевіряють, чи готова атмосфера до […]

admin Блоги

Ніколи не зберігайте це вдома: 4 речі, які крадуть енергію й отруюють настрій

«Мій дім — моя фортеця». Звучить потужно, правда? Наче це не просто місце, де ти ночуєш, а справжній простір захисту, куди не проникають ані злість, ані втома. Недарма кажуть: «Удома […]

admin Блоги

— Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч через годину. В центрі. Ти ж розумієш, так? Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи. Анна Павлівна повільно обвела поглядом своїх дітей. П’ятеро. Четверо дивилися на неї з погано прихованим нетерпінням, як на вокзалі в очікуванні потяга, який от-от повезе їх у нове, багате життя. І тільки Кирило, наймолодший, сидів трохи осторонь, не дивлячись на неї, просто був поруч. Вона пам’ятала, як три роки тому, після операції на серці, Ольга так і не приїхала. «Мамусю, ну ніяк. У нас прийом у посольстві, там усі будуть. Ти ж не хочеш, щоб я втратила такі зв’язки?» — щебетав її голос у слухавці, поки Анна намагалася самостійно дотягнутися до склянки з водою. Зв’язки. Авжеж. — У всіх зустрічі, Олю, — втрутився Петро, поправляючи краватку. — У мене на кону угода. Але заради такої справи… Мамо, ти ж знаєш, ми всі тебе дуже любимо. Він підморгнув їй. Те саме підморгування, що й рік тому, коли він приніс їй «стовідсотковий бізнес-план» з розведення равликів. Він просив грошей, багато. А коли вона, переглянувши ту писанину, відмовила, він кричав, що вона нічого не тямить у сучасному бізнесі й просто душить його ініціативу зі злої волі. — Звісно, знаю, Петю. Все життя це відчуваю. Ірина, що сиділа в кутку дивану, театрально зітхнула. — Мені б ваші проблеми… Зустрічі, угоди… А у мене іпотека, діти постійно хворіють, чоловік копійки заробляє. Я взагалі не знаю, як ми доживемо до кінця місяця. Анна Павлівна подивилась на неї. І відразу згадала. Минулої зими Анна зламала ногу. Гіпс, безпорадність. Вона зателефонувала Ірині, просила просто привезти продукти раз на тиждень. «Мам, я б із радістю! Але ти уявляєш, як мені важко? У мене така депресія, сил немає з дому вийти. Просто лежу й плачу». За два дні Анна побачила в соцмережах її фото з подругами в ресторані. Щаслива, рум’яна. Депресія. Дмитро, старший син, мовчав. Він завжди мовчав. Його байдужість була щільною, як стіна. Він не просив, не вимагав, але й не давав нічого. Коли помер його батько, чоловік Анни, Дмитро приїхав на похорон на один день. Вистояв службу з кам’яним обличчям і поїхав, посилаючись на «проєкт». Він навіть не спитав, як вона тепер сама. Анна Павлівна провела рукою по гладкій поверхні п’яти щільних…

— Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч через годину. В центрі. Ти ж розумієш, так? Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи. Анна Павлівна […]

admin Різне