– Яка ваша Люба молодець, гроші висилає, і вас всіх годує! Не кожна б так змогла, – якось заявила мені одна наша родичка.

Ми з нею випадково на вулиці зустрілися, стали, як зазвичай, ми з нею говорити, і вона мене питає, чи я ще роботу собі не знайшла.

Я на неї дивлюся і не зовсім розумію, до чого вона хилить і що таке каже, адже я на пенсію нещодавно вийшла.

Так швидко ставати пенсіонеркою я не планувала, могла працювати ще, але моя невісточка зібралася і за кордон на заробітки поїхала, навіть нашої думки не спитала.

Залишила моєму сину троє дітей, а він сам не може справитися, от мені і доводиться допомагати, бо син сам точно не справиться.

Щоправда, невістка моя, Люба, щомісяця гроші висилає, щоб ми мали за що дітей утримувати. Я вважаю, що це нормально.

Але ж вона всім розповідає, що вона нас усіх годує! Родичі мені таке в очі кажуть, а мені від цього дуже неприємно, я життя прожила, і ні в кого грошей не просила, тим більше, у невістки.

Туди її ніхто не гнав, вона сама так вирішила, бо плакалася, що їм жити нема за що. А тепер, вона всім знайомим і родичам розповідає, що вона – нас всіх забезпечує і тягне на собі.

В Іспанії невістка всього два роки, тож галасу від неї більше, ніж тих грошей, які вона висилає.

Та й ті її євро нам уже немилі, бо слухати, що вона “нас всіх годує”, сил у мене більше немає.

Я не витримала якось, і сама їй зателефонувала в Мадрид. Питаю, навіщо вона нас ганьбить між людьми, що тепер родичі про нас подумають?

– Любо, – кажу. – Я тобі трьох дітей виховую, і гроші ти не для мене висилаєш, а для них.

Вона мовчить, бо сказати ж їй нічого. Залишила нам трьох дітей-школярів, а сама гріється під іспанським сонечком.

От скажіть, чи мала невістка право лишати два роки тому дітей і кудись їхати? Грошей їй захотілося! Могла б і трохи скромніше пожити. Але ж ні, Люба звикла жити “на широку ногу”!

Мій син в свій час років 10 на заробітки їздив за кордон, і гроші навіть дуже непогані заробляв, то ж я не раз казала невістці, що не варто витрачати все під нуль, а треба щось і мати на чорний день.

– Любо, ти відкладай гроші, – просила я її, але вона мене не слухала.

І тепер, коли син мій перестав їздити за кордон, і перестав заробляти гроші, він перестав її влаштовувати. Люба б з ним давно розлучилася, якби не діти.

То ж вона вирішила помінятися ролями – залишити чоловікові дітей, а сама поїхати на заробітки.

Син мій хороший, роботящий, без шкідливих звичок, відповідальний, одним словом батько що треба. Та все одно, справитися з трьома дітьми самому йому складно, тому я взялася допомагати.

Роблю жіночу роботу: прибираю, перу, прасую, готую дітям щодня їсти, намагаюся купувати для них смачні і корисні продукти, не годую їх будь-чим, тому на їду трохи грошей витрачаю.

Та й одяг зараз не дешевий, діти вже самі собі вибирають, що їм треба, а я лише оплачую. Діти хочуть гарно і модно одягатися. Я їм не шкодую, а на себе я грошей невістки жодного євро не витратила. Хіба обідаю чи вечеряю з ними, але я думаю, що за свою роботу я заслужила шматок м’яса? Я ж за її дітьми дивлюся, то хіба я не варта?

Мені дуже прикро, я не знаю, що робити, і як в цій ситуації правильно вчинити?

Я б давно все це кинула, так мені прикро від її слів, але хто ж, як не я, сину допоможе?

Фото ілюстративне.