– Якщо зібралася заміж, то лише в невістки, – чи то жартома, чи то всерйоз сказала мені донька.

Мені 58 років, останніх 16 років я провела на заробітках в Греції. Я як овдовіла, так відразу за кордон і поїхала.

Хотіла для доньки кращої долі, ніж була у мене. Всі гроші я додому висилала, а донька спочатку з моєю мамою, а коли вже вийшла заміж, то з своїм чоловіком, будинок будували.

Марина у мене єдина донька, тож ми домовилися все відразу на неї оформлювати, так і легше всі папери під час будівництва підписувати, і потім не треба дарчу оформляти. А для кого ж я стараюся, як не для рідної дитини.

Заміж ще раз я точно не збиралася виходити, тому будинок оформила на доньку, а сама собі за кордоном працювала, і приїжджала раз в рік додому на свята.

Свою долю і конем не об’їдеш. Так колись казала моя бабуся, і так вийшло і у мене. До мене сватається мій сусід, а ми вже далеко не молоді люди, в обох дорослі діти, які мають свої сім’ї.

Ми з Михайлом зустрічалися ще в молодості, але то було якось несерйозно. Я вийшла заміж за іншого хлопця, потім і Михайло одружився.

В цьому році я приїхала додому на Різдво, і ще досі не повернулася за кордон, бо вирішила здоров’я підправити. І в цей час ми з Михайлом і зблизилися, він теж вдівець. Часто говорили то про город, то про господарку, а потім якось все перейшло на більш романтичні нотки.

– Ірино, ми з тобою не молоді люди, щоб довго тягнути. Нам треба про старість свою подумати. Погодься, вдвох легше, ніж одному, так що виходь за мене заміж, і будемо собі жити, – якось ошелешив мене Михайло.

Я сказала, що не готова відразу дати відповідь, і що мені треба подумати. А потім все добре обміркувала, і вирішила, що таки правду Михайло каже, вдвох легше. Інколи хочеться з кимось просто поговорити.

Будинок у мене великий, на два поверхи, всім місця вистачить. Я навіть для себе відразу окремий вхід зробила, щоб не заважати молодим, як повернуся додому.

Я була впевнена, що моя донька зрадіє, коли почує цю новину, адже Михайла вона добре знає, роки поряд прожили, і Марина сама завжди казала, що він хороший чоловік, добрий, людяний, ніколи ні в чому їй не відмовив.

А тепер, коли вона почула, що я заміж зібралася, та ще й хочу привести чоловіка додому, донька стала дуже проти. Вона категорично не хоче, щоб чужа людина жила в її будинку.

– Мамо, ти напевно забула, що будинок мій, тому мені вирішувати, кому тут жити, – заявила мені донька. І зять її підтримав.

– Діти, – кажу, – а ви забули, за чиї гроші цей будинок збудований?

– Гроші Ваші, а робота наша. Ми теж вкладалися, – заявив мені зять.

Отакої! Дочекалася я подяки від дітей так, що плачу вже який день. І не через те, що так сильно заміж хочу. Просто мені образливо, що мою працю не оцінили.

Формально будинок дійсно не мій. Коли донька побачила, що я дуже образилася, очевидно, її таки загризло сумління, і вона покликала мене на розмову.

– Мамо, якщо вже така справа, то виходь заміж, але жийте у дядька Михайла, – каже мені донька.

Дуже гарна ідея. Михайло живе з сином і невісткою, у якої такий характер, що боронь Боже. То чого я, маючи власний будинок, маю йти до когось жити? Та та невістка нам точно життя не дасть.

– А ще краще, мамо, нічого собі не вигадуй, їдь назад в Грецію, років 10 ти ще точно зможеш там бути, а коли повернешся, то будем тоді думати, що робити, – мудрує моя донька.

Теж чудова ідея. Через 10 років мені, дасть Бог, буде 68. Я не впевнена, чи захочу я заміж в такому віці. А зараз, поки ще молода, можна спробувати стати щасливою. Так донька проти.

А що робити, як мені бути – я не знаю.

Фото ілюстративне.