Я пам’ятаю тільки одну фразу з дитинства, мама завжди просила бути тихо.

– Не пискуй до тата, – це була миттєва фраза на тихе «ні», коли ми не були згідні носити дрова, ходити в минулорічному взутті, яке вже тиснуло, носити залатаний одяг.

Тато був таким економним, що не передати. Мама старалася, щоб ми не відчували цього, вона замість цукерок пекла нам когутики, пончики з варенням, пиріжки з варенням, навчилася перешивати одяг так, щоб не було видно, що він протерся чи залатаний. А коси які у нас були з сестрою, всі в класі заздрили і все дивувалися звідки ми маємо такі шампуні дорогі, що вони так блистіли. Звідки ж було їм знати, що мама мила нам голову сирим яйцем, а сполокувала оцтом з водою…

Чим старшими ми ставали, тим сильніше відчували контроль батька: треба було щонеділі ходити в церкву, скромно одягатися і боже борони малюватися.

– В мене порядні доньки чи якісь фіфи з міста?, – казав він, коли бачив у нас помаду чи тіні, намисто.

Мама завжди погоджувалася з татом. І отак мовчки й раптово пішла в засвіти. Тільки це дало змогу мені чкурнути в місто з Світланою.

Ми були такі раді, що вирвалися з-під батькової опіки. До того не могли нікуди поїхати, бо знали, що батько виговорюватиме мамі, а ми її надто любили і не хотіли засмучувати.

Вивчилися і професію мали гарну, Світлана була вихователькою в садочку, вона справді любила дітей.

Казала, що хоче мати дівчинку, якій буде купувати найкрасивіші сукні і найбільші банти.

І ось доля звела її з Павлом. Просто копією тата – не фарбуватися, одяг носити скромний і працювати так само, як він, себе не жаліючи. Як тільки вона пробувала говорити, що не може, то він вибухав:

– А я можу? Я віл?

Вони тоді будували дачу і привезли цілий прищеп дощок. Павло не хотів комусь платити і сказав, що Світлана здорова жінка і йому поможе.

– Дошки легкі, нічого тобі не буде.

Світлана тоді була при надії. Коли її забрала швидка, то він скривився, наче йому підсунули браковане:

– Колись жінки працювали ще більше, а тут дошку вона перенести не може!

Я все чула на власні вуха і обіймала сестру.

– Що ж ти так вляпалася, – казала я їй, – Та ж батько вже у нас такий був. Тобі було мало?

– Він інший, Люся, він добрий, просто не вміє цього показати.

«Добрий» Павло не навідував дружину, бо навіщо, якщо там годують, а йому треба заробляти копійку?

Світлана сама приїхала додому на автобусі і так само мовчки взялася куховарити, хоч ледве ногами совала.
Я її просила, я її молила поберегтися, а вона ніяк, наче в стіну горохом.

Хоч все пройшло і вона була цілком здорова, але вона не виглядала на таку, нічого не розказувала про своє життя, а лиш про роботу, які у неї дітки хороші і які вони каверзи роблять.

На сорок я сказала, що подарую їй щось дуже особливе, але вона казала:

– Навіщо? Ми ж нікуди не ходимо. А на дачі червону сукню не поносиш.

– Червону сукню?, – спитала її я.

– Так, я в вітрині бачила, Павло вибирав сантехніку. А я аж через дорогу перейшла. Така гарна. Але дорога.

Але подарунок мені так і не прийшлося купувати. Світлані стало зле і виявили невтішний діагноз.

Павло скрипів зубами, але видавав і видавав зі сховку гроші, я віддала всі заощадження, що мала.

– Продавай дачу, Павле, – казала я йому, – Повеземо її за кордон.

Було видно, що йому наче по живому, не хотів, але через місяць виставив і дачу.

Проте, стільки Світлана не протрималася.

Нарядив її Павло в розкішну червону сукню.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота