Позначка: Uncategorized

— Лєна, нам доведеться розстатися Геннадій сказав це з тією самою батьківською м’якістю в голосі, яку він вмикав, коли збирався провернути чергову підлість Він відкинувся на спинку свого масивного крісла, переплівши пальці на животі. — Ми вирішили, що компанії потрібен свіжий погляд. Нова енергія. Ти ж розумієш. Я дивилася на нього, на його доглянуте обличчя, на дорогий галстук, який сама ж допомогла йому обрати до минулорічного корпоративу. Розумію? О так. Я чудово розуміла, що інвестори заговорили про незалежний аудит, і йому терміново потрібно було позбутися єдиної людини, яка бачила повну картину. Мене. — Розумію, — спокійно відповіла я. — Нова енергія — це Катруся з рецепції, яка плутає дебет із кредитом, але їй двадцять два, і вона сміється з усіх твоїх жартів? Він скривився. — Справа не у віці, Лєно. Просто… твій підхід дещо застарів. Ми тупцюємо на місці. Потрібен прорив. Прорив. Це слово він повторював останні пів року. Я будувала цю фірму разом із ним з нуля, коли ми тулилися в тісному офісі з обдертими стінами. Тепер, коли офіс став глянцевим, я, схоже, перестала пасувати до інтер’єру. — Гаразд, — я легко підвелася, відчуваючи, як усередині все стигне. — Коли звільнити стіл? Мій спокій, здається, вибив його з колії. Він чекав сліз, умовлянь, скандалу. Усього, що дало б йому право відчути себе великодушним переможцем. — Можеш сьогодні. Не поспішай. Відділ кадрів підготує документи. Компенсація, все як годиться. Я кивнула й рушила до дверей. Уже взявшись за ручку, озирнулася. — Знаєш, Ген, ти маєш рацію. Компанії справді потрібен прорив. І я, мабуть, його забезпечу. Він не зрозумів. Лише поблажливо усміхнувся. У загальному залі, де працювало близько п’ятнадцяти людей, витала напружена атмосфера. Всі все знали. Дівчата винувато відводили погляд. Я підійшла до свого столу. На ньому вже стояла картонна коробка. Оперативно. Я мовчки почала…

— Лєна, нам доведеться розстатися Геннадій сказав це з тією самою батьківською м’якістю в голосі, яку він вмикав, коли збирався провернути чергову підлість Він відкинувся на спинку свого масивного крісла, […]

admin Різне

Фарфорова цукорниця з наївним візерунком із польових квітів стояла на звичному місці, але тепер здавалася мені потворною пащею, що ось-ось виплюне отруту Ще вчора я бачила, як Аліна, дружина мого сина, з ангельською усмішкою висипала туди білий порошок із маленького пакетику, затиснутого в пальцях. Рік. Цілий рік я повільно зникала, перетворювалась на тінь. Слабкість, туман у голові, постійна нудота, яку лікарі пояснювали «віковими змінами» та «психосоматикою». Я й сама майже повірила. Але причина мого згасання була не у віці. Вона стояла на кухонному столі. — Мамо, ви знову нічого не їли? — голос Аліни був нудотний, наче патока, обволікав і душив. — Вам же потрібні сили. Діма так переживає. Вона поставила переді мною тарілку з вівсянкою. Ложка цукру вже біліла в центрі густої маси. З тієї самої цукорниці. Я дивилася, як крупинки тануть, і відчувала, як холод повзе по спині. — Дякую, Аліно. Щось не хочеться, — мій голос прозвучав глухо, але на диво твердо — Ну що ви знову починаєте! Ми ж домовлялися, що ви мене слухатиметесь. Заради Діми. Вона сіла навпроти. Ідеальний манікюр, співчутливий погляд великих карих очей. На мить я засумнівалася — може, це справді лише хвороблива уява? Але я чітко пам’ятала її крадькома швидкий рух біля столу, коли вона думала, що я ще в ліжку. Тоді вона не усміхалася. — Аліно, нам треба поговорити, — почала я, відсуваючи від себе тарілку. — Звісно, матусю. Я вся увага. — Думаю, вам із Дімою час жити окремо. У вас же є своя квартира. Усмішка не здригнулася, але погляд став жорстким, оцінювальним. Так дивляться на річ, що раптом вийшла з ладу — Як ми вас залишимо? У вашому ж стані? Ви ж без нас і кроку ступити не зможете. Діма цього ніколи не дозволить. Він вас надто сильно любить. Вона вимовила це «любить» із натиском, ніби це був незаперечний козир. І це справді був козир. Мій син, мій Діма, який бачив у цій жінці ангела-охоронця для своєї безпомічної матері. — Я просто хочу спокою, — сказала я щиро….

Фарфорова цукорниця з наївним візерунком із польових квітів стояла на звичному місці, але тепер здавалася мені потворною пащею, що ось-ось виплюне отруту Ще вчора я бачила, як Аліна, дружина мого […]

admin Різне

— Тату, а як же Новий рік без телевізора – несміливо запитав син, але батько не почув, або зробив вигляд, що не чує. Він діловито зібрав свої речі, і по-старому замотав телевізор покривалом, стягнувши його з ліжка. Дружина дивилася невидячими очима слідом, а син розгублено смикав рукав її халата: — Мамо, а як же Новий рік, і канікули без телевізора

— Тату, а як же Новий рік без телевізора – несміливо запитав син, але батько не почув, або зробив вигляд, що не чує. Він діловито зібрав свої речі, і по-старому замотав […]

admin Різне

Довгий час я намагалася себе переконати, що все добре. Удавала, ніби в моєму житті нічого не змінилося, мов усе, що я підозрювала — просто вигадки, плід уяви. Я відмовлялася вірити, що мій чоловік справді зрадив мені. Ба більше, він виявився у серйозних стосунках з іншою жінкою. Його нова обраниця — особистий помічник на роботі. Вони бачаться щодня… Усі ознаки були очевидні: пізні повернення, новий аромат парфумів, тривалі розмови по телефону за зачиненими дверима, поїздки у «відрядження», яких раніше ніколи не було. Я вмовляла себе, що все це можна якось логічно пояснити. Просто мої страхи, не більше. — А що я тобі маю пояснювати? — різко кинув він, коли я нарешті, не витримавши, запитала прямо про його зв’язок із цією жінкою. — Ти ж усе й так розумієш. І добре, що це нарешті з’ясувалося — я більше не маю причин брехати тобі. Я хочу розлучення. Саме так усе й відбулося. Мене намагалися заспокоїти всі навколо. — Та він тебе не вартий, Олю, — намагалася підтримати мене моя подруга Марина. — Забудь його. Можливо, воно й на краще, що ви розлучаєтесь. Інакше він би остаточно зруйнував тобі життя. — Я одразу зрозуміла, що він гуляка! — обурювалась мама. — Нехай іде куди хоче. Ти знайдеш гідного чоловіка, чесного! — Звісно, це сумно, але це життя, доню! — сказала мені свекруха, коли я зателефонувала їй з новиною. — У вас же немає дітей….

Довгий час я намагалася себе переконати, що все добре. Удавала, ніби в моєму житті нічого не змінилося, мов усе, що я підозрювала — просто вигадки, плід уяви. Я відмовлялася вірити, […]

admin Різне

Ліка та Микола вийшли з дому своїх друзів, де весело відзначали день народження, й попрямували додому. Надворі давно вже запанував листопад. У тьмяному світлі ліхтарів було видно, як падає сніг. Подекуди легенький вітерець підганяв сніжинки вперед. – Яка краса! – захоплено вигукнула жінка, милуючись вечірнім пейзажем.– Авжеж, – погодився чоловік, обійнявши Ліку. Вони пройшли ще трохи, як раптом дружина зупинилася.– Чуєш? – запитала вона у Миколи.– Чую, дитина плаче, – відповів він, озираючись навколо.– Невже в такий час гуляють із немовлятами? Плач же зовсім грудний, – стурбовано сказала Ліка. – І дитина десь зовсім поряд, тільки не можу зрозуміти, де саме. Зупинившись, подружжя почало озиратися.– Здається, звідти! – нарешті сказав Микола й кинувся в бік міського парку. Там, на лавці, яку вже припорошило снігом, лежав згорток, з якого і лунав плач. – Яка ж крихітна… – тихо мовила Ліка. – Але де її батьки?– Схоже, вони залишили її тут саму, – припустив чоловік. Жінка обережно взяла немовля на руки, і малеча миттєво заспокоїлася.– Маленький чи маленька, хто ж тебе так образив? – з ніжністю сказала Ліка. – Невже такі жорстокі батьки покинули маля на морозі? Невдовзі подружжя дісталося додому. Поклавши дитину на диван, жінка розгорнула її й ахнула: перед ними лежала дівчинка, якій навряд чи виповнився місяць. На ній була зношена сорочечка, а загорнута вона була в байкову ковдру, потерту до дір. – Її треба терміново нагодувати, та й підгузок, напевно, кілька годин тому востаннє міняли, – промовила Ліка зі сльозами в голосі.– Я збігаю, все куплю, – запропонував Микола.– Купи суміш, пляшечку й підгузки, – пояснила дружина, заколисуючи зігріту малечу на руках. Здавалося, вона от-от розплачеться. Минуло п’ятнадцять хвилин, і Микола повернувся з покупками.– Тут одноразові пелюшки, бо інших поки немає, – сказав він, ставлячи пакет перед дружиною.– От і добре, зараз ми тебе перепеленамо і погодуємо, – зраділа Ліка, метушачись біля дитини. Шкіра в дівчинки була вкрита попрілостями. Жінка дбайливо змастила її тільце дитячим…

Ліка та Микола вийшли з дому своїх друзів, де весело відзначали день народження, й попрямували додому. Надворі давно вже запанував листопад. У тьмяному світлі ліхтарів було видно, як падає сніг. […]

admin Різне

Коли Іван повернувся з роботи, мати стояла на балконі й поливала квіти. Нахилившись над підвісними кашпо, вона дбайливо розправляла листя. Її обличчя було осяяне особливим, спокійним світлом.— Мам, ти як бджілка, — Іван зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. — Знову весь день на ногах?— Та яка ж це робота, — відмахнулася вона з усмішкою. — Душа відпочиває. Поглянь, як усе квітне. Аромат — наче не балкон, а цілий ботанічний сад.Вона засміялася — тихо, по-доброму, як завжди. Іван вдихнув ніжний аромат квітів і мимоволі згадав, як у дитинстві, коли вони жили в комуналці, єдиним «садом» був горщик з каланхое, який постійно скидав листя. З того часу минуло чимало. Тепер мати часто бувала на дачі, яку він подарував їй на ювілей. Невеликий будиночок, зате з великим городом — саджай що хочеш. Навесні — розсада, влітку — теплиці, восени — закрутки. А взимку — чекала весни. Та Іван знав: як би мама не усміхалася, в її очах завжди жила тиха, світла туга. Та, що не зникне, доки не здійсниться її найзаповітніша мрія — побачити того, кого вона чекає все життя. Батько. Він пішов на роботу одного звичайного ранку — і не повернувся. Тоді Івану було всього п’ять. Мама розповідала: того дня він поцілував її в скроню, як завжди, підморгнув синові й сказав: «Будь молодцем». І пішов — не знаючи, що назавжди. Потім були заяви, міліція, пошуки. Родичі й сусіди шепотілися: «Може, пішов», «Має іншу», «Щось сталося». Але мама повторювала одне:— Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутись. Ця думка не покидала Івана навіть через тридцять із лишком років. Він був упевнений: батько не міг їх покинути. Просто не міг. Після школи Іван вступив до технічного вишу, хоча в глибині душі мріяв бути журналістом. Але розумів: треба якнайшвидше стати на ноги. Мама працювала…

Коли Іван повернувся з роботи, мати стояла на балконі й поливала квіти. Нахилившись над підвісними кашпо, вона дбайливо розправляла листя. Її обличчя було осяяне особливим, спокійним світлом.— Мам, ти як […]

admin Різне

Олег одружився з Надією навмисне — щоб зробити боляче Марії. Він прагнув довести, що не потерпає після її зради. З Машею вони були разом майже два роки. Любив її до нестями, ладен був і небо прихилити, і все життя підлаштувати під її мрії. Йому здавалося, що справа йде до весілля. Але її постійні ухилення від розмов про шлюб його дратували. — Для чого нам весілля зараз? Я ще інститут не закінчила, а у тебе на фірмі — ні риба ні м’ясо. Ні нормальної машини, ні власного житла. І, чесно кажучи, жити з твоєю сестрою на одній кухні я не хочу. Якби не продав той будинок — жили б собі й не знали проблем, — таку відповідь часто чув від Марії. Олегові було прикро, але визнавав: у словах дівчини була правда. Вони з сестрою Олею мешкали у батьківській квартирі, бізнес тільки починав оживати, а сам він — ще студент останнього курсу. Довелося взяти керування справами на себе, не дочекавшись диплому. Дім продавали за спільною згодою з Олею: важливо було врятувати справу батьків. За пів року накопичилось чимало боргів, а обом ще навчатися. Продаж дав змогу погасити всі зобов’язання, поповнити товарні запаси магазину і навіть залишити трохи грошей про запас. Марія ж вважала, що треба жити сьогоденням, а не чекати на уявне завтра. В її позиції, коли всі турботи на плечах батьків, це звучало легко. А Олег став дорослим миттєво — зобов’язання перед сестрою, бізнес, побут. Він вірив: усе налагодиться — і будинок буде, і машина, і сад. Нічого не віщувало біди. Вони домовились сходити в кіно, і Маша попросила не заїжджати — мовляв, сама доїде. Олег чекав її на зупинці, як раптом побачив, як вона під’їхала на дорогому авто. Вийшла, простягла йому якусь книжку й сказала: — Пробач, ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж, — і повернулась до машини. Олег онімів. Що могло змінитися за…

Олег одружився з Надією навмисне — щоб зробити боляче Марії. Він прагнув довести, що не потерпає після її зради. З Машею вони були разом майже два роки. Любив її до […]

admin Різне

— Ти всього лише коханка. Для нього ти — ніхто. І для нас — також, — сказала свекруха. Хто б міг подумати, що мене виженуть з дитиною на руках… І не хто-небудь, а свекруха. Без крику, без сварки — вона просто зачинила за мною двері та заблокувала мій номер. А я ж була впевнена, що в нас усе по-справжньому. Що чоловік мене любить. Що ми — сім’я… Жіноча інтуїція в мене ніколи не була сильною. Коли подруги казали: «Таню, він тобі бреше», — я відмахувалася. Мовляв, заздрите. У вас самих щастя немає — от і лізете в моє. Іван здавався ідеальним. Гарний, харизматичний, майстровитий. Завжди охайний, приємно пах. Ніколи не грубив, навіть у сварках. Просто мовчки приносив чай і обіймав. З ним я почувалась спокійно. Без тривоги, без цього внутрішнього голосу: «А раптом він не той, за кого себе видає?» Я довірилася. І закохалася. Як дурепа. Одружилися швидко — через пів року після знайомства. Без розмаху — удвох у РАЦСі й вечеря в кафе. Свекруха тоді сказала: — А навіщо ті весілля? Зайва трата грошей. Краще б на ремонт відклали. Я подумала, що це розумно. Що в них просто така сім’я — практичні, стримані. Як же я помилялася… Одразу після весілля Ваня запропонував: — Поживемо трохи з батьками, гаразд? Квартиру поки здамо, гроші підуть на іпотеку. Все для нас. Я погодилася. Я ж вірила, що «нас» — це назавжди. З його батьками ми жили не ідеально, але зносно. Вони були тихі, але холодні. Ніколи не питали, як у мене справи. Не цікавились, як я себе почуваю, коли завагітніла. Все було формально. Вони нічого не забороняли, але й не приймали. — Що ти робиш, Тань? — одного разу спитала свекруха, коли я прасувала пелюшки на дев’ятому місяці. — Готуюсь. Скоро ж пологи, речі малюка краще підготувати завчасно… — А навіщо прасувати? У нас і так усе чисто. Краще б підлогу помила. З тебе мало толку — вдома сидиш, нічого не заробляєш. Я проковтнула образу. Подумала, що це просто гормони, що мені здалося. Що в неї настрій поганий. І нічого не сказала чоловікові. Пологи були важкими. Єва народилася посеред зими, в заметіль. Ваня тоді примчав у пологовий з квітами, світився, як хлопчисько. Я пам’ятаю, як у мене текли сльози — не від болю, а від щастя. А от свекруха навіть не приїхала. Не подзвонила. Потім Ваня сказав: «Ну ви ж у лікарні, навіщо їхати». Я знову виправдала її. Подумала: вона просто сором’язлива, холодна, вже не молода… Яка ж я…

— Ти всього лише коханка. Для нього ти — ніхто. І для нас — також, — сказала свекруха. Хто б міг подумати, що мене виженуть з дитиною на руках… І […]

admin Різне

Еля насилу розплющила очі. Голова тріщала, в горлі дерло, а тіло ломило так, ніби вона щойно пройшла жорсткий бій із невидимим ворогом. Висока температура не спадала вже третю добу, а таблетки діяли слабо — лише трохи приглушували жар, не знімаючи його повністю. Вона потягнулась до склянки з водою, та раптом двері до спальні рвучко розчахнулися. — Ти досі лежиш? — пролунав різкий голос чоловіка, без краплі співчуття. — Через кілька годин прийдуть хлопці, а в нас навіть закусити нічим. Вставай, треба вечерю зготувати. Скільки це вже буде тривати? Я теж міг би прикинутись хворим і лежати собі, але ж працюю! А вона тут з себе царицю будує. Еля намагалася щось сказати, але замість слів вирвався хрип. — Годі прикидатися, — відмахнувся Сергій. — У тебе завжди щось болить, коли треба справами займатись. Рухайся вже! Він грюкнув дверима й пішов. Еля поволі піднялася, а в грудях згустився важкий клубок образи, болючіший за саму застуду. «Невже йому зовсім байдуже…» Сергій ніколи не виявляв співчуття, завжди був переконаний, що вона симулює, аби не виконувати домашню роботу чи не ходити на роботу. І як на зло — цього разу хвороба справді скосила її надовго. Зазвичай Еля швидко оговтувалася навіть після сильного нездужання. Але не тепер. Хитаючись від слабкості, що розтікалась по всьому тілу, вона попрямувала на кухню. Випила одразу дві таблетки, сподіваючись, що хоч якось допоможе, хоч і знала, що це не дуже правильно. Вирішила перетерпіти, витримати до вечора, а вже завтра, коли чоловік піде на роботу, спробує відпочити по-справжньому. Треба ж було вже повертатися з лікарняного, і гроші потрібні, і просто дістало лежати весь час. Хотілося, аби цей стан уже нарешті завершився. «Тільки б не впасти…», — подумала Еля, вчепившись пальцями в край стільниці. Вона й сама не знала, де застудилась. Напевно, в офісі під кондиціонером. Їхній керівник обожнював холод і постійно перетворював кабінет на льодовик. Співробітники хворіли один за одним, але він усе відмахувався: мовляв, самі винні. «Якщо вам холодно — одягайтеся тепліше, а я ж роздягнутись не можу», — казав він із сарказмом. Зібравшись із силами, Еля взялася готувати вечерю. Замаринувала м’ясо та поставила в духовку, вирішивши ще зробити овочевий салат. Продуктів у холодильнику було не густо — Сергій в магазин не ходив, а Еля кілька днів не виходила з квартири. Час сплив швидко. Ось і перші гості прийшли. Сергій поспішив відчинити двері, гучно сміявся,…

Еля насилу розплющила очі. Голова тріщала, в горлі дерло, а тіло ломило так, ніби вона щойно пройшла жорсткий бій із невидимим ворогом. Висока температура не спадала вже третю добу, а […]

admin Різне

— Ах, Анна Олексіївна… Концерт у Будинку культури, так-так, ви ж просили нагадати, — пропела Лена, глянувши на годинник. — Встигаєте, якраз! Секретарка знала, що якщо Анна Олексіївна поїхала на цвинтар, все з голови вилітає. Вона дзвонила, попереджала, стежила, як друга мати, а інколи навіть більше, бо у Лени власної мами не було. Так вони і познайомились два роки тому, на такому ж концерті, як сьогодні. Лена, сирота з дитбудинку, допомагала артистам. Швидка, все встигала: заспокоїти, причосати, зробити комплімент дитині. Всі її любили — вихователі, педагоги, діти. А Анна Олексіївна займалася тим, що допомагала дітям з сиротинців знаходити свій шлях у житті. Талантів там було багато, але їх ніхто не помічав і не розвивав. Після смерті чоловіка і сина, Анна Олексіївна зайнялася благодійністю, але побачила, що це не дає великих результатів. Вона вирішила діяти по-іншому: тепер на концерти приходять люди, купують квитки, а гроші йдуть на допомогу сиротам. Анна Олексіївна піднялася, протерла пам’ятник хустинкою. — Ну що, мої дорогі, я йду. Хлопці там чекають, сподіваються. Не сумуйте, скоро повернуся. Сльоза скотилася по щоках, одна-єдина. П’ять років… П’ять років, як Васі нема. Молоді, бідні, щасливі — здавалося, що все так просто. І справді, у них все виходило! Вони за три роки відкрили свою ферму, через чотири роки про них уже говорили. Всі разом, ніколи не сварились. Але… доктори попереджали: не поспішайте. Вони вірили, підтримували один одного. А потім — вагітність, двійня. Вася, як наседка, турбувався, не давав кроку ступити. І ось, Вася підходить. — Аня, нам треба поговорити. — Серце у неї завмерло. — Ти у лікаря був? — Він подзвонив… — Що з хлопчиками? Вася зітхнув. — Аня, один хлопчик нормальний, а другий… занадто активний, значно більший. Він забирає багато кисню, ну, ти розумієш… Один плід більший за інший. Лікар попросив підготувати тебе… Швидше за все, буде лише одна дитина. Вона проплакала кілька днів. Вася ходив сумний, а…

— Ах, Анна Олексіївна… Концерт у Будинку культури, так-так, ви ж просили нагадати, — пропела Лена, глянувши на годинник. — Встигаєте, якраз! Секретарка знала, що якщо Анна Олексіївна поїхала на […]

admin Різне