Позначка: Uncategorized

У невеликому селищі, де вулиці потопали в піщаному пилу, а будинки тулилися один до одного, жила звичайна родина. Віктор та Анна — люди, які за життя бачили чимало. Вони не були багатими, але й не бідували. Їхні дні минали в роботі на землі, турботі про дітей та хатніх справах. Здавалося, їхнє життя усталене й повне. Але одного дня все змінилося. Анна дізналася, що знову вагітна. Віктор був прагматиком до мозку кісток. Для нього думка про ще одну дитину, коли й так ледве вистачає на трьох, здавалася безглуздою. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, а тут ще один рот годувати. — Анно, ти з глузду з’їхала? Тобі вже сорок три! Ми ледве справляємось з тими, що є, а тепер ще й це… — Віктор довго підбирав слова, щоб виразити своє розчарування. Але Анна стояла на своєму. Вона відчувала — ця дитина має з’явитися на світ. Це було її особисте, глибоко емоційне рішення, вище за будь-які аргументи розуму. Коли народилася Таня, Віктор навіть не поїхав зустрічати дружину з пологового. Поява дівчинки для нього відбулася десь на периферії його життя. Коли він повернувся додому, все ніби було як раніше — тільки тепер у домі з’явилася ще одна маленька дівчинка, яка майже одразу загубилася серед інших. — Вікторе, подивися, яка вона гарна! — Анна дивилася на новонароджену з любов’ю, але в очах чоловіка не було й крихти тепла. Молодша донька росла в тіні старших дітей та холодного батька. Сестри й брат майже не помічали її. Анна намагалася дати Тані все, що могла, але її сил ставало дедалі менше. Дівчинка часто залишалася сама, заглиблена у свої думки, намагаючись зрозуміти, чому тато, якому вона так хотіла сподобатися, не звертає на неї уваги. Таня мріяла, що якщо зробить щось особливе, батько нарешті її помітить. Навіть у шість років вона все ще сподівалась, що він заговорить до неї чи хоча б посміхнеться. Вона не зводила з нього очей, коли він спілкувався з іншими дітьми, але він завжди відвертався. — Тату, подивися, які я зібрала ягоди! —…

У невеликому селищі, де вулиці потопали в піщаному пилу, а будинки тулилися один до одного, жила звичайна родина. Віктор та Анна — люди, які за життя бачили чимало. Вони не […]

admin Різне

Голос у слухавці дзвенів від ледь стримуваного гніву — такий різкий і розлючений, що навіть заглушував рівномірний фоновий гул офісу. Максим машинально притис телефон до вуха і відвернувся від колеги, який кинув на нього зацікавлений погляд. На екрані завис річний звіт — таблиці та графіки раптом перетворилися на набір безглуздих цифр і ліній. Уся реальність зосередилася в телефоні — гарячій, густій, насиченій агресією. — Мамо, що сталося? — запитав він стомлено і тихо. — До мене прийшли подруги! Лідія Марківна, Вірочка! Поважні жінки, не абихто! Я накриваю на стіл, ріжу салати, гаряче в духовці. Подзвонила Юлі, попросила по-людськи: «Приїдь на пів годинки, допоможи, я сама не встигаю». А вона?! Тамара Павлівна зробила паузу — театральну, повну драми. Максим подумки уявив її на кухні в улюбленому святковому фартусі, з телефоном у одній руці і ножем у другій. А в залі — її давні подруги, мов глядачі, мов судді цієї родинної сцени. — Вона заявила, що зайнята! — випалила мати. — Сказала, що я мала б попередити завчасно! Це що взагалі таке? Який тон? Ти уявляєш? Вона мене, твою матір, повчає, мов дитину, просто перед моїми гістьми! Вони сидять і слухають, а вона читає мені нотацію про планування! Максим потер перенісся. Він уже знав цю історію напам’ять. Для матері будь-яке відхилення від її плану — трагедія, а винний завжди хтось інший. Він був упевнений: Юля справді була зайнята. Її робота з дому часто вимагала більше зусиль, ніж його офісна рутина. Але для мами існував лише один графік — її власний. — Мамо, розкажи по порядку. Що саме вона сказала? — По порядку? — в її голосі з’явились металеві нотки образи. — Вона сказала: «Тамаро Павлівно, я зараз не можу, у мене онлайн-конференція. Як закінчу, через три години, одразу приїду». Ось так! Вона ставить свою роботу вище за моє прохання! Я тут бігаю, стараюсь, а вона за комп’ютером сидить! Ти маєш негайно її привезти. Щоб вибачилась. Перед усіма. Це прозвучало як вирок. Не прохання, а наказ. Максим уявив, як кидає все, мчить додому, тягне дружину до матері, де та має вибачатися перед Вірочкою та Лідією Марківною. Думка була настільки абсурдною, що він ледве стримав усмішку. — Я на роботі, мамо. Не можу нікуди їхати. Поговоримо ввечері. — Ввечері?!…

Голос у слухавці дзвенів від ледь стримуваного гніву — такий різкий і розлючений, що навіть заглушував рівномірний фоновий гул офісу. Максим машинально притис телефон до вуха і відвернувся від колеги, […]

admin Різне

— Серветки. Переклади. Голос свекрухи, Тамари Ігорівни, пройняв нерви, наче тупий ніж по склу. Я завмерла, дивлячись на ідеально рівну стопку лляних серветок. — Що з ними не так? — мій голос прозвучав надто тихо, майже нечутно. — Кут. Він задертий на міліметр. Гості подумають, що в нас у домі бардак. Я повільно видихнула, намагаючись приборкати тремтіння в пальцях, і виправила нещасний кутик. Увесь дім гудів від напруги в очікуванні цього вечора. Мій чоловік, Кирило, вже пів години ходив із кутка в куток у кабінеті, репетируючи свою промову. Для його проєкту цей вечір був вирішальним. Тамара Ігорівна підійшла ближче, її пронизливий погляд просканував мою просту темну блузку та спідницю.— Ти ж не збираєшся сидіти за столом у цьому? — Я думала, що… — Думати тут буду я, — відрізала вона. — Одягнеш сукню, яку я залишила на ліжку. І поводься пристойно. Віктор Петрович — людина старої школи. Він цінує скромність і гарне виховання. Я кивнула, не підіймаючи очей. Сукню я бачила. Бежевий безформний мішок, який мав перетворити мене на бліду тінь. Кирило вийшов з кабінету, поправляючи краватку. Він кинув на мене швидкий, винуватий погляд і одразу ж відвів очі. Він завжди так робив, коли мати починала свої атаки. Наче його мовчазне вибачення могло щось змінити. — Мамо, може, не варто? Аліна чудово виглядає. — Чудово для чого? Для походу в магазин? — фиркнула Тамара. — Кириле, на кону твоя кар’єра. Кожна дрібниця має значення. Твоя дружина — це твоє обличчя. І сьогодні воно повинне бути бездоганним. Вона повернулась до мене, і її очі стали двома крижаними крапками. Вона схопила мене за лікоть, її пальці впилися в шкіру.— Запам’ятай, — прошипіла вона так, щоб Кирило не почув. — Увесь вечір ти сидиш і мило посміхаєшся. Ніяких думок, ніяких розповідей про свою роботу в тій вашій бібліотеці. Якщо спитають — відповідаєш коротко. Ти повинна мовчати, жебрачка. Твоє завдання — не зіпсувати синові життя. Зрозуміла? Я смикнула руку, на шкірі лишились червоні плями. Всередині все стиснулося в тугий, розпечений клубок. У цей момент пролунав дзвінок у двері. Обличчя Тамари Ігорівни миттєво змінилося. Воно розцвіло привітною, гостинною усмішкою. Вона поправила піджак і стрімголов кинулася до передпокою. — Йду, йду! Вікторе Петровичу, як ми вам раді! Я залишилася у вітальні, почуваючись порожнім місцем….

— Серветки. Переклади. Голос свекрухи, Тамари Ігорівни, пройняв нерви, наче тупий ніж по склу. Я завмерла, дивлячись на ідеально рівну стопку лляних серветок. — Що з ними не так? — […]

admin Різне

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять п’ять років шлюбу вмістилися в одну-єдину фразу. І в одну мою відповідь. Можливо, і вам тут буде над чим замислитись — аби не наступати на чужі граблі. Срібний вечір із присмаком надіїОтже. Уявіть собі: двадцять п’ята річниця весілля. Срібне! Для мене це, скажу чесно, не просто дата. Це як орден за вислугу років у коханні, терпінні та турботі. Увесь тиждень я не ходила — літала по хаті, як дівчисько. Надраїла до блиску той самий кришталь, який дістаємо тільки на великі свята. Спекла його улюблений «Наполеон», на який іде пів дня і кілограм вершкового масла. Чесно кажучи, берусь за нього не частіше ніж раз на рік — але ж тут такий привід! І ще, дівчата, я купила собі нову сукню. Проста, але така гарна, кольору весняного неба. Покрутилася перед дзеркалом і сама собі усміхнулась — та ще нічого! Хотілося, щоб цей день був особливим — тільки для нас двох. Щоб посиділи, згадали, як усе починалося, помріяли про онуків. Ну ви ж мене розумієте. Я накрила стіл у вітальні. Дві тарілки, свічки в старовинних підсвічниках, пляшечка доброго вина. Чекаю свого Ігоря з роботи. А в душі — чесне слово…

Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять […]

admin Різне

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни у світі, зануреному в довічну зиму. Її дитинство почалося під тінню страшної трагедії: коли Розі було лише трохи більше двох років, її батьки загинули в жахливій автокатастрофі, яка розірвала їхнє життя, як блискавка небо. Смерть прийшла раптово, залишивши по собі лише порожнечу та маленьку дівчинку, яка не розуміла, чому мама більше не приходить на світанку, щоб поцілувати її в лоб. Відтоді Розу взяли під своє крило дідусь і бабуся — літні, але сповнені доброти та мудрості люди. Вони любили онуку всім серцем, виховували її в суворості, але з великою ніжністю. Щоразу, коли Роза питала: «Де моя мама і тато?», вони з сумом в очах відповідали: «Вони тепер живуть на небі, сяють, як зірки, і стежать за тобою». Ці слова, хоч і були розрадою, залишали в душі дівчинки тиху тугу, як відлуння, що лунає в порожній хаті. Та Роза зростала не просто сильною — вона зростала яскравою. Розумна, начитана, з живим розумом і тонкою душею, вона завжди вирізнялася серед однолітків. Учителі захоплювалися її старанністю, а однокласники — її спокійною красою та внутрішнім світлом. Її очі, мов два лісові озера, відображали і смуток, і надію. Її усмішка — як перші промені сонця після затяжної бурі. Коли настав час обирати шлях, Роза зрозуміла: село не дасть їй майбутнього. Роботи — жодної, перспектив — ніяких. А серед місцевих хлопців, більшість яких проводили вечори з пляшкою дешевого пива, не було жодного, хто бачив би в ній не просто гарну дівчину, а особистість. Один фермер, який давно був у неї закоханий, обіцяв «золоті гори», але ці слова звучали порожньо, як відлуння в бочці. Він говорив те саме й іншим, і Роза це знала. Тоді вона ухвалила рішення — їхати до міста. Міста, де, як їй…

У глибині тихого, засніженого села, де взимку вітер блукає між старими хатами, немов шепоче таємниці минулого, народилася дівчинка на ім’я Роза — тендітна, але напрочуд яскрава істота, мов втілення весни […]

admin Різне

— Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч через годину. В центрі. Ти ж розумієш, так? Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи. Анна Павлівна повільно обвела поглядом своїх дітей. П’ятеро. Четверо дивилися на неї з погано прихованим нетерпінням, як на вокзалі в очікуванні потяга, який от-от повезе їх у нове, багате життя. І тільки Кирило, наймолодший, сидів трохи осторонь, не дивлячись на неї, просто був поруч. Вона пам’ятала, як три роки тому, після операції на серці, Ольга так і не приїхала. «Мамусю, ну ніяк. У нас прийом у посольстві, там усі будуть. Ти ж не хочеш, щоб я втратила такі зв’язки?» — щебетав її голос у слухавці, поки Анна намагалася самостійно дотягнутися до склянки з водою. Зв’язки. Авжеж. — У всіх зустрічі, Олю, — втрутився Петро, поправляючи краватку. — У мене на кону угода. Але заради такої справи… Мамо, ти ж знаєш, ми всі тебе дуже любимо. Він підморгнув їй. Те саме підморгування, що й рік тому, коли він приніс їй «стовідсотковий бізнес-план» з розведення равликів. Він просив грошей, багато. А коли вона, переглянувши ту писанину, відмовила, він кричав, що вона нічого не тямить у сучасному бізнесі й просто душить його ініціативу зі злої волі. — Звісно, знаю, Петю. Все життя це відчуваю. Ірина, що сиділа в кутку дивану, театрально зітхнула. — Мені б ваші проблеми… Зустрічі, угоди… А у мене іпотека, діти постійно хворіють, чоловік копійки заробляє. Я взагалі не знаю, як ми доживемо до кінця місяця. Анна Павлівна подивилась на неї. І відразу згадала. Минулої зими Анна зламала ногу. Гіпс, безпорадність. Вона зателефонувала Ірині, просила просто привезти продукти раз на тиждень. «Мам, я б із радістю! Але ти уявляєш, як мені важко? У мене така депресія, сил немає з дому вийти. Просто лежу й плачу». За два дні Анна побачила в соцмережах її фото з подругами в ресторані. Щаслива, рум’яна. Депресія. Дмитро, старший син, мовчав. Він завжди мовчав. Його байдужість була щільною, як стіна. Він не просив, не вимагав, але й не давав нічого. Коли помер його батько, чоловік Анни, Дмитро приїхав на похорон на один день. Вистояв службу з кам’яним обличчям і поїхав, посилаючись на «проєкт». Він навіть не спитав, як вона тепер сама. Анна Павлівна провела рукою по гладкій поверхні п’яти щільних…

— Мамо, ми можемо починати? У мене зустріч через годину. В центрі. Ти ж розумієш, так? Ольга поправила шовкову блузку, і її браслет зухвало блиснув у світлі лампи. Анна Павлівна […]

admin Різне

— Мамо, а що, винести сміття було так важко? Пакет уже третій день біля дверей стоїть. Ти ж цілий день вдома сидиш, нічого ж не робиш! Ось так — з порога! Галина Семенівна аж завмерла з рушником у руках. Щойно витерла останній з дванадцяти бокалів у старій кришталевій шафі. Просто так, щоб блищало. Щоб у домі було затишно. Вона мовчки підняла очі на свою донечку. Аню, свою дорослу, тридцятирічну, розумну Анечку. У модному пальті, з дорогою сумкою, змучену після офісу. Обличчя гарне, але губи вічно стиснуті — ніби щойно лимон з’їла. А в самої Галини Семенівни спина ниє — килимки сьогодні тягала, чистила, під диваном мила. Коліна болять — нову Анину шовкову блузку руками прала, боялася в пральній машині зіпсувати. А пальці? Пальці досі пахнуть часником. Вона ж котлетки робила — курячі, Анині улюблені, з ніжним пюре. Аромат по всій квартирі стоїть — такий домашній, теплий… — Я… я закрутилася, Аню, — тихо мовила Галина Семенівна. І серце її опустилося десь у район ниючих колін. Ні тобі «дякую, мамо, як смачно пахне». Ні «як ти, не втомилася?» Зразу докір. Наче вона не мати, а служниця. Або робот-пилосос, у якого програма збилася. — Ага, закрутилася… — хмикнула Аня, знімаючи свої дорогущі туфлі просто в коридорі. — А я з восьмої ранку на ногах! Наради, звіти, начальник — як звір. Додому приповзаю — мрію лише про одне: відпочити. А тут — гора сміття при вході. Прекрасно! Вона пішла на кухню, навіть не глянувши на матір. Сумку — хрясь на стілець, кришку з каструлі — дзень. — О, котлети. Ну, хоч щось. «Хоч щось»… Галина Семенівна так стиснула рушник, що аж кісточки побіліли. У горлі став ком, що ні вдихнути, ні видихнути. Ох, як же хотілося крикнути! Розповісти, що її «нічогонероблення» почалося о шостій ранку, коли вона по морозу тягнулась на ринок за свіжим м’ясом для тих самих котлет. Що потім прасувала ті самі Анині офісні сорочки, бо «мам, у тебе виходить краще, без складочок». Що платіжки ходила оплачувати, годину в черзі простояла, бо у Ані «немає часу на цю дурню». Що сіла вона буквально пів години тому! Але вона мовчала. Бо навіщо? Аня ж не почує. Вона ніколи не чула. Згадалося, як минулого тижня було. Аня телефонує з роботи: — Мам, привіт! Слухай, пам’ятаєш мою білу сорочку, улюблену? Я її в прання кинула. Попери, будь ласка, мені завтра на зустріч. — Аню, та вона ж лежить із кольоровими речами… — обережно почала Галина Семенівна. — Ой, мам, ну дістань! Що тобі, важко? Ти ж удома! І дістала. І випрала. Руками. А історія з фіранками? Аня зайшла, носом повела: — Щось у нас пильно, мам. Дихати нічим. І пішла в кімнату, в телефон уткнулася. А Галина Семенівна наступного дня, стогнучи, лізла на драбину, знімала ті важкі штори. Прала, а потім прасувала їх, ще вологі, просто на вазі —…

— Мамо, а що, винести сміття було так важко? Пакет уже третій день біля дверей стоїть. Ти ж цілий день вдома сидиш, нічого ж не робиш! Ось так — з […]

admin Різне

— Мамо, не хвилюйся так. Зі мною все буде добре! — заспокоювала Зою Романівну дочка Юля, збираючись до пологового — Ой, щось мені серце підказує, що щось трапиться, — пробурмотіла Зоя. — Дай Боже, щоб ти щасливо народила. Сорокарічну жінку повезли в пологовий будинок, а її мати залишилася вдома, збираючи для онука речі. Вже все було готово — і чепчики, і повзунки, усе найнеобхідніше для новонародженого. Так сталося, що Юля залишилася вагітною без чоловіка. Її коханий категорично відмовився від дитини. — Не хочу я на старості років няньчитися, — виправдовувався Микола, коли почув новину. — Думав, у сорокарічної жінки вже не буде інтересу до пелюшок Він швидко зібрав речі й подався назад до матері. Зоя Романівна ще тоді попереджала дочку, що Коля просто шукає зручний варіант для себе, а не кохану жінку, та Юля слухати не хотіла. Із першим чоловіком у неї не склалося, дітей не було, а тут — такий подарунок долі: дитина. Юля безмежно раділа майбутньому синові. Вже й ім’я вигадала — Іллюша. Але не судилося Юлі вижити. Вона занадто часто нервувала через розрив із Кольою. Через стрибки тиску її не стало під час пологів. Мати довго тужила. Якби не онук, що потребував турботи, Зоя Романівна, можливо, не витримала б. Ілюша ріс жвавим, непосидючим хлопчиком, якому постійно була потрібна увага. Добре, що бабуся вже була на пенсії, а ще допомагала сусідка. Так і виховувала хлопчика Зоя Романівна. Душі в ньому не чаяла: усе нове — йому, усе смачненьке — йому. Любила свого онука. Юлечку згадувала з теплотою, дякувала їй подумки за подаровану можливість побути бабусею в старості. Часто вони з Ілюшею відвідували могилу матері. Зоя висадила там квіти, взимку клала живі — пам’ять берегла Коли хлопчикові виповнилося три роки, бабуся відвела його до садочка. Хотіла, щоб Ілля розвивався, вчився спілкуватися з іншими дітьми. Так вони і жили, мріючи про гарне майбутнє. Одного дня бабуся не прийшла за Іллею. Виховательки занепокоїлися, почали телефонувати — ніхто не відповідав. Людмила Костянтинівна сама викликалася відвести хлопчика додому. Коли вони відчинили двері, Ілюша кинувся в бабусину кімнату. Побачивши Зою Романівну нерухомою на підлозі, п’ятирічний хлопчик закричав: — Бабусю! Бабусю, прокинься, будь ласка! Людмила Костянтинівна доторкнулася до зап’ястка й опустила очі. — Ходімо поки до мене, — сказала вона Іллі. Не хотіла, щоб дитина бачила, як до будинку під’їжджають служби. Ілля тоді ще не до кінця розумів, що сталося, але відчував недобре. Пізніше до Людмили Костянтинівни приїхали якісь тьоті й дядьки. — Це вони по мене прийшли? — показавши на вікно, запитав хлопчик. Йому раптом згадався фільм, який вони з бабусею дивилися: там показували дитячий будинок, куди забирали сиріт. Іноді Зоя так і називала Іллю: «сирітонько моя». — Я не хочу до них! — кинувся до Людмили хлопчик. — Я хочу залишитися з Вами. Можна? Ілля дивився на виховательку таким жалісливим поглядом, що їй стало не по собі. — Прости, Ілюшику. Я не можу тебе взяти. У мене своїх троє, — тихо сказала жінка, відчиняючи двері працівникам служби опіки. — А хто тут у нас Ілля Синицин? — весело запитала жінка у блакитній формі. — Я не хочу до них! — ще раз відчайдушно закричав хлопчик, ховаючись за спину Людмили. — Будь ласка, не віддавайте мене… Попри його сльози й благання, Ілюшу повели до машини і посадили на…

— Мамо, не хвилюйся так. Зі мною все буде добре! — заспокоювала Зою Романівну дочка Юля, збираючись до пологового — Ой, щось мені серце підказує, що щось трапиться, — пробурмотіла […]

admin Різне

Укргідрометцентр прогнозує сильні пориви вітру до 20 м/с В Україні на 31 грудня оголосили підвищений рівень небезпечності. Про це повідомляє Український гідрометцентр, передає уніан Негода, за даними синоптиків, накриє 11 областей. “31 грудня вдень у західних, Житомирській, Вінницькій та Одеській областях пориви вітру 15-20 м/с”, – йдеться у прогнозі У вказаних областях оголошено I рівень небезпечності, жовтий. В Україні оголошено І рівень небезпечноті / фото Укргідрометцентр Погода 31 грудня Сьогодні погоду в Україні визначатиме…

Укргідрометцентр прогнозує сильні пориви вітру до 20 м/с В Україні на 31 грудня оголосили підвищений рівень небезпечності. Про це повідомляє Український гідрометцентр, передає уніан Негода, за даними синоптиків, накриє 11 областей. “31 […]

admin Різне

— Лєна, нам доведеться розстатися Геннадій сказав це з тією самою батьківською м’якістю в голосі, яку він вмикав, коли збирався провернути чергову підлість Він відкинувся на спинку свого масивного крісла, переплівши пальці на животі. — Ми вирішили, що компанії потрібен свіжий погляд. Нова енергія. Ти ж розумієш. Я дивилася на нього, на його доглянуте обличчя, на дорогий галстук, який сама ж допомогла йому обрати до минулорічного корпоративу. Розумію? О так. Я чудово розуміла, що інвестори заговорили про незалежний аудит, і йому терміново потрібно було позбутися єдиної людини, яка бачила повну картину. Мене. — Розумію, — спокійно відповіла я. — Нова енергія — це Катруся з рецепції, яка плутає дебет із кредитом, але їй двадцять два, і вона сміється з усіх твоїх жартів? Він скривився. — Справа не у віці, Лєно. Просто… твій підхід дещо застарів. Ми тупцюємо на місці. Потрібен прорив. Прорив. Це слово він повторював останні пів року. Я будувала цю фірму разом із ним з нуля, коли ми тулилися в тісному офісі з обдертими стінами. Тепер, коли офіс став глянцевим, я, схоже, перестала пасувати до інтер’єру. — Гаразд, — я легко підвелася, відчуваючи, як усередині все стигне. — Коли звільнити стіл? Мій спокій, здається, вибив його з колії. Він чекав сліз, умовлянь, скандалу. Усього, що дало б йому право відчути себе великодушним переможцем. — Можеш сьогодні. Не поспішай. Відділ кадрів підготує документи. Компенсація, все як годиться. Я кивнула й рушила до дверей. Уже взявшись за ручку, озирнулася. — Знаєш, Ген, ти маєш рацію. Компанії справді потрібен прорив. І я, мабуть, його забезпечу. Він не зрозумів. Лише поблажливо усміхнувся. У загальному залі, де працювало близько п’ятнадцяти людей, витала напружена атмосфера. Всі все знали. Дівчата винувато відводили погляд. Я підійшла до свого столу. На ньому вже стояла картонна коробка. Оперативно. Я мовчки почала…

— Лєна, нам доведеться розстатися Геннадій сказав це з тією самою батьківською м’якістю в голосі, яку він вмикав, коли збирався провернути чергову підлість Він відкинувся на спинку свого масивного крісла, […]

admin Різне