Дитинство — мов спалах. Мить, і воно зникає.

Занадто швидко минає той час, коли ми потрібні своїй дитині як повітря. Коли вона ще проситься на руки, потім — у долоню. А ще трохи — і вже виривається:
— «Я вже великий!»
— «Я вже сама!»

І дитина віддаляється. Крок за кроком — у своє життя, у власний світ, у свою долю.

Той, хто вчора ще пригортався, шепочучи з острахом: «Мамо, будь поруч…» — сьогодні вже не озирається. Не кличе. Не чекає. Засинає в обіймах іншої людини — тієї, що теж колись була чиїм малям.

А ми? Ми витрачаємо той дорогоцінний час не на сміх і не на казки під ковдрою, а на перевірку щоденника, повчання, нотації. Ми кажемо:
— «Зараз не можу»
— «Потім пограємо»
— «Мені треба на роботу, а тобі — до гуртка».

Замість обіймів — вимоги. Замість тепла — вимірювання успішності. Бо ж треба виховати «самостійну дитину»! Бо всі так кажуть, радять. І ми слухаємось. А тоді — раз! — і вже стоїть перед нами доросла людина. А та маленька — щезла. Наче й не було.

І тоді серце рве жаль. За всі ті «не зараз». За всі незігріті вечори. За всі відмови просто побути поруч, бо «ще встигнемо». А виявилось — не встигли.

Час не повертається. А дитинство — тим більше. І коли вже пізно, ми шкодуємо не за оцінками, не за гуртками, не за пропущеними заняттями.

Шкода одного — що мало були поруч. Мало обіймали. Мало просто мовчки тримали за руку. А ця рука вже виросла. Вже не шукає нашої долоні.

Дитинство — мить. І взагалі все життя — не набагато довше. Цінуймо мить, цінуймо те, що зараз. Бо потім — не повернеться.