Якось зі мною загравав один симпатичний чоловік. І запросив до ресторану. У такій от формі:

— Знаю одне затишне місце, там дуже смачно готують. Ходімо завтра? Рахунок — навпіл.

— Звісно, — відповіла я.

І пішла. Поїла, випила, заплатила половину рахунку. А після того гарного вечора симпатичний чоловік почав натякати, що було б непогано продовжити знайомство в мене вдома. Я відмовила. Бо, як на мене, з подругами я в ліжко не лягаю.

У моєму розумінні, якщо це дружнє спілкування — тоді, будь ласка, 50 на 50.
А якщо чоловік сам мене запрошує до ресторану, сам обирає місце і час — то це вже про залицяння. А залицяння, як не крути, передбачає жест уваги, хоча б у вигляді оплаченого рахунку.

Так, навіть якби він заплатив — це не зобов’язує мене ні до чого, і я цілком могла б сказати «ні». Але принаймні я б чітко розуміла: чоловік не просто балакучий компаньйон, а людина з наміром. І тоді я вже вирішую — підходить мені це, чи ні. Бо для мене така дрібниця — як оплата рахунку — це не про гроші. Це знак, на які саме стосунки налаштована людина.

І ще одне. Терпіти не можу жлобів. Гірші за них хіба що садисти.

Та я й сама за себе заплатити можу — не вперше. Але мені хочеться відчувати себе жінкою, яка варта уваги й тепла.

От тому я й не розумію цих новомодних підходів: «усе порівну», «рівноправ’я до кістки», «ніхто нікому нічого не винен».

Бабця я вже, мабуть, стара. Але бабця любить чоловіків, які платять. І які вміють бути щедрими — не лише на гроші, а й на душу.

Діана Удовиченко