«Мені для себе нічого не треба, — каже моя знайома Віра. — Головне, дітей на ноги поставити. Тоді вважатиму, що життя вдалося, і буде чим пишатися».
У Віри троє дітей. Є над чим працювати.

Цю мету ставлять перед собою багато хто з нас, бо переконані: під лежачий камінь вода не тече. Тільки послаб контроль над дитиною — вона одразу зв’яжеться з поганою компанією. Там їй заб’ють голову чужими настановами, і все — вважай, пропала.

Люди беруться за виховання з усією серйозністю, і починається справжній марафон: сувора дисципліна, перевірка уроків, курси японської мови, хореографія, сольфеджіо.

Перед Днем матері в інтернеті крутили відео: жінка вдосвіта заводить машину й везе дитину на гурток. Чекаючи її перед будівлею, втомлено засинає на лавці. І все це подається як материнський подвиг. Як писав поет: «Щоб зв’язати тобі життя, я нишком розпускаю своє».

Але насправді, щоб отримати достойний результат, розпускати нічого не треба. Навпаки, треба показувати дитині, як слід жити, як можна досягати успіху. Треба процвітати самому — і тоді буде процвітати вона. А не спати на лавках у виснажливих очікуваннях.

Перед очима в мене багато таких «героїнь», і засинають вони не від перевтоми, а від перегляду серіалів до другої ночі. Водять дітей через усе місто, бо престижніше навчатися у гімназії в центрі, ніж у звичайній школі поруч. Активно займаються дитиною, аби чоловік не дорікав, що вона нічого не робить.

У класі моєї доньки є батьки, які з розпачем кажуть: «Я з чотирьох років воджу його по репетиторах, а він тільки двійки додому приносить!» Якщо протягом років немає результату — це привід задуматися.

Як мислить людина, яка бажає дитині добра?

Вона вважає, що має навчити її всього найкращого. І вчить. Наполягає, переконує, часом у категоричній формі.

Здавалося б, що тут поганого? Але проблема в тому, що дитині нав’язується лише один варіант існування, а всі інші — відкидаються.

Їй говорять, що не можна працювати «на дядю». Що гроші треба витрачати, бо держава рано чи пізно їх відбере. Що диплом — просто папірець, а заробляють добре тільки хитрі та нахабні.

Або ось ще один життєвий урок:
— Фіма, сину, запам’ятай! Найстрашніше — сунути пальці в розетку, м’ясорубку і в обручку.

Батьки попереджають: у шлюбі тобі буде несолодко. А дитина засвоює, що шлюб — це кайдани. Вона заздалегідь нічого доброго від сімейного життя не чекає. І при першій нагоді втече.

Гроші як індикатор батьківської любові

На численних форумах, де обговорюють проблему самостійності дітей, зазвичай є дві протилежні думки.

Перша — дітей треба балувати, купати в любові, щоб вони виросли гармонійними особистостями.

Друга — тримати в строгості, а з 16-18 років показати на двері: нехай самі до всього доходять.

І те, й інше — крайнощі. У першому випадку діти отримують надлишок, стають розпещеними й егоїстичними. У другому — стикаються з труднощами, які їм не під силу, ламаються й втрачають довіру до світу.

Чим більше — тим гірше

“Дитину ростиш — ніби в гору йдеш,
Йдеш і все частіше зітхаєш.
Чим більше душі ти в неї вкладеш,
Тим менше у відповідь маєш.”

Ці рядки належать радянському поету Едуарду Асадову. Але, як на мене, вони не про розпещеність. А про надмірну батьківську активність.

Зайнята людина «віддасть» дитині частину свого часу. Одержимий батько — віддасть себе цілком.

Люди, які морально здорові, не ставлять собі за мету «поставити дитину на ноги». Бо для цього достатньо просто жити — чесно, по совісті, по справедливості. І дитина сама навчиться твердо стояти.

Ті ж, хто робить із цього сенс свого життя, приречені на розчарування.

Рано чи пізно дитина втомиться. І відмахнеться.

«Раніше хоча б дзвонили на свята, я чула їхні голоси, — сумно каже моя сусідка. — А тепер лише короткі смс-ки. А я ж їм віддала все життя. До останньої краплі».

Питання: навіщо?

Людина, яка розчиняється в дітях, не має жодної іншої сфери для себе. І ця всепоглинаюча батьківська любов може стати тягарем.

Євреї кажуть: хочете поставити дітей на ноги — зніміть їх зі своєї шиї.115:01

Шия — це не лише догляд, турбота, повний холодильник і миттєве виконання будь-якої примхи.

Шия — це нав’язані стереотипи, непрохані поради, вказівки, що і як робити.

Шия — це коли дитина не може йти туди, куди хоче, а тільки їде верхи туди, куди рухаєтесь ви.

Вона не може дивитися туди, куди їй цікаво, бо бачить тільки те, куди повертає шия.

Тож, якщо хочете, щоб ваша дитина міцно стояла на ногах, дозвольте їй навчитися ходити самій.