У 2010 році я влаштувалася на нову роботу, а через місяць вирішила звільнитися. Мого рішення ніхто не зрозумів: платять вище середнього — навіщо ж вередувати?

А справа була в одному нюансі, який усіх влаштовував, крім мене: керівник, його заступник і ще одна наближена людина постійно кричали на колектив. Колектив був жіночий — від 18-річних дівчат-секретарок до 60-річних жінок на посаді головних інженерів.

Мене почали відмовляти: ну подумаєш, кричать?

Та не звертай уваги. Зате лікарняні оплачують. І з відпустки не викликають. І подарунки на Новий рік дарують.

Мене навіть посвятили в “таємницю”: від шефа пішла коханка. Почекай, він знайде нову — і не так сильно кричатиме.

Та й куди ти підеш? Думаєш, там ніхто не кричить? Ще й як кричать! З будь-якого приводу.

Усі кричать. На Таню в дитинстві кричали батьки. На Марину — чоловік. На Світлану — син. Це норма, розумієш? Часи зараз такі, важкі, напружені (і це був 2010 — що б ми сказали з висоти 2024)!

Я кивнула і вирішила почекати ще місяць.

І це навіть пішло мені на користь. Знаючи, що зараз у мій кабінет зайде керівник, я навчилася настільки концентруватися на роботі, що навіть через 14 років можу сказати, в якій папці лежав потрібний файл.

Так швидко я ще ніколи не працювала, але відчувала колосальне напруження.

І все ж я пішла — і не шкодую. Жодні гроші не компенсують того, що тебе принижують і підвищують на тебе голос.

З часом колектив теж розійшовся — хто в декрет, хто на пенсію.

Нещодавно я познайомилася з жінкою, яка, сміючись, розповідала, що у чоловіків зриви — це норма. Чоловік кричить, начальник кричить. Мені стало її шкода.

Невже вона з дитинства не бачила до себе доброго ставлення?

Від людей, які кричать, потрібно віддалятися. У них втрачений контакт із собою. Бажання кричати — це передусім сигнал для них самих, що баланс порушено. З хронічною істеричністю треба боротися так само, як із головним чи зубним болем.

Це не можна списати лише на темперамент. Навіть найсильніший характер — не виправдання емоційної нестриманості.

Нас часто збивають із пантелику заклики: «будь собою», «не стримуй емоцій», «дай волю почуттям». Але ж чесно і м’яко потрібно поводитися не лише з собою, а й з іншими.

Геніально сказано:

«Розумні люди не бувають злими. Злість передбачає обмеженість», — сказав філософ Жан-Поль Сартр.

Він вважав, що розум — це не лише знання, а й інтуїтивне розуміння життя, його сенсів, широта мислення.

Якщо у чоловіка всі жінки — нездари, а у керівника всі підлеглі — дурні, від таких людей потрібно триматися подалі.

І від злих жінок — теж.

Навіть якщо вони добре платять і обіцяють золоті гори. В обмін на ваші нерви.