Я не помітила, як заснула. Прокинулася від шуму машини, що від’їжджала — чоловік кудись поїхав? Куди серед ночі? Подзвонила — абонент недоступний. Заснути більше не могла… Серце стискало. За що? Що в людини в голові? О сьомій ранку повернувся, тихо заліз під ковдру…

З чоловіком я прожила 18 років. Прожила, а не пізнала, не розгледіла вчасно. Поки були молодими — образи швидко забувалися. З віком я розгледіла і жадібність, і лінь, і нездорову любов до пива. Але й це не штовхнуло б мене до розставання. Що ж стало останньою краплею? Брехня. Погано замаскована, цинічна, огидна.

Картина перша. 31 грудня. Чоловік цього дня працював. Я відпочивала. Чекали його із сином до шостої вечора. Накрили стіл, увімкнули телевізор… Сьома. Восьма… Одинадцята… Дванадцята… Ранок… Чоловік так і не прийшов.

Починаючи з шостої, я телефонувала йому разів тридцять. Уперше відповів: «Їду, кохана!». Потім абонент став недоступним.

Випивши під промову президента келих шампанського, я почала обдзвонювати наших спільних друзів, лікарні, морги. Телефон став гарячим. Син буркнув, що «всі люди як люди, а ми…» і сів за комп’ютер. Свято було зіпсоване остаточно. Увечері другого січня він з’явився. Сказав, що сидів у витверезнику. Через місяць я дізналася правду: святкував Новий рік у сауні з випадковими знайомими.

Одна така «випадкова» забрала його після сауни до себе додому, де вони майже дві доби «зустрічали» свято.

Картина друга. Вечір у родинному колі. Ми жили в маленькому двоповерховому будинку за містом. Внизу — одна велика кімната (кухня плюс вітальня). На другому поверсі — дві спальні.

Основний час ми проводили на першому поверсі. Там їли, дивилися телевізор, спілкувалися. Якось пізно ввечері, поговоривши, я піднялася в спальню — було вже пізно. Чоловік сказав, що скоро прийде.

Я не помітила, як заснула. Прокинулася від шуму машини, що від’їжджала — чоловік кудись поїхав? Куди серед ночі? Подзвонила — абонент недоступний. Заснути більше не могла… Серце стискало. За що? Що в людини в голові? О сьомій ранку повернувся, тихо заліз під ковдру…

Картина третя. Другий телефон. Син випадково проговорився: «А я у тата крутий телефон бачив. Він його чомусь у гаражі ховає. Я випадково побачив». Роздивилася я той телефон: справді дуже дорогий.

А я в чоловіка нещодавно грошей на чоботи просила. Не дав, сказав, що немає… Сіла я на бетонну підлогу гаража й заридала. А потім, коли істерика минула, я зрозуміла — жити з цією людиною я не буду. НІКОЛИ!

Як я його вигнала, як він намагався виправдатися, як надокучав мені своїми візитами й дзвінками, як ми розлучалися, як усі вмовляли одуматися — писати не буду. Немає тепер цієї людини в моєму житті. У житті сина є, а в моєму — немає. Я викинула його з нього як старий валянок, який уже не можна полагодити.

Живемо вдвох із сином. Тепер я добре сплю, і серце більше не стискає. Чи хочу ще раз вийти заміж? Ні! І причому категоричне НІ!