Коли Олег у суботній ранок відкрив холодильник, дістав контейнер із моїм учорашнім рагу й сказав: «Свєта, ти ж знаєш, я не їм учорашнього. Приготуй щось свіже, га?» — я стояла біля плити з чашкою кави й дивилася на нього так, ніби переді мною стояв інопланетянин. Не тому, що він попросив їжу — люди інколи просять. А тому, що в його голосі не було питання, лише констатація факту. Ніби само собою зрозуміло, що жінка в домі зобов’язана готувати на першу вимогу, а вечеря, що залишилася з вечора, — це вже злочин проти його комфорту.

Мені сорок п’ять. Я самостійна, з роботою, власною квартирою і життям, яке будувала роками після розлучення. Я запросила Олега переїхати до мене місяць тому не для того, щоб мати когось «для обслуговування», а тому що хотіла бути поруч із людиною, яка здавалася дорослою й адекватною. Виявилося, що моє визначення слова «дорослий» було помилковим.

Він здавався нормальним — поки не переїхав.

Ми познайомилися банально — через додаток знайомств. Олегу було сорок вісім, він розлучений, працює водієм-експедитором, знімав маленьку однокімнатну квартиру. У переписці був ввічливий, на побаченнях — галантний. Приносив квіти, жартував, не цікавився моєю зарплатою і не хвалився своїми досягненнями.

Ми зустрічалися три місяці, і все йшло рівно. Жодних дивностей, жодних тривожних сигналів. Він приїжджав на вихідні, ми готували разом, дивилися фільми, гуляли. Він допомагав із посудом, пропонував сходити до магазину, робив компліменти. Я думала: ось він, дорослий чоловік без тарганів у голові.

Але потім він сказав, що втомився платити за орендоване житло, і що «було б логічно перебратися до тебе, раз ми все одно разом більшу частину часу». Я погодилася — подумала, що ми дорослі люди і нема чого тягнути.

Перший тиждень минув нормально. Він прибирав за собою, іноді готував сам, не розкидав речі. Але вже на другому тижні почали проявлятися дрібниці, які я спочатку намагалася ігнорувати.

Ці «дрібниці» виявилися зовсім не дрібницями.

Він перестав прибирати кухоль із залишками чаю. Коли я запитала, чому не помив, відповів: «Ну ти ж усе одно миєш увечері, навіщо двічі напружуватися?» Потім почали з’являтися брудні шкарпетки біля дивана. Коли я попросила класти їх у кошик, він просто засміявся: «Свєта, це ж дрібниці. Не переймайся».

З кожним днем він усе більше просив мене щось принести, подати, зробити — навіть якщо сам сидів ближче. «Свєт, передай пульт». «Свєт, налий води». «Свєт, подивись, де моя зарядка». І все це при тому, що я працювала з дому, а він приходив із роботи лише ввечері. Поступово я почала відчувати себе не дружиною, а обслуговуючим персоналом у власній квартирі.

І ось стався той ранок із рагу. А потім — вечір, коли він вручив мені список.

У неділю ввечері Олег сів навпроти мене на дивані, дістав телефон і серйозним тоном сказав:

— Слухай, я тут подумав, нам треба обговорити побутові питання, щоб не було непорозуміння. Я склав список того, що логічно розподілити по-сімейному.

Я напружилася. Подумала, що зараз він запропонує обговорити спільний розподіл обов’язків — хто що робить і як зручно.

Він відкрив нотатки в телефоні й почав читати…

Перший пункт звучав так: «Готування. Жінка має готувати щодня, бажано різноманітно. Я не їм учорашню їжу, отже, щодня має бути свіжа». Я моргнула, приголомшена, а він продовжив, не звертаючи уваги на мою реакцію.

Пункт другий: «Прання і прасування. Це виключно жіноча сфера, чоловікам у цьому не дано розбиратися. Мої сорочки мають бути випрасувані до понеділка». Усередині мене закипала гаряча суміш гніву й подиву.

Пункт третій: «Прибирання. Вологе прибирання раз на тиждень, пил витирати регулярно. Я цілий день на роботі, мені ніколи цим займатися». Його голос був рівним, без емоцій, ніби він зачитував не список для жінки, а посадову інструкцію.

Пункт четвертий: «Близькість. Мінімум двічі на тиждень. Це важливо для гармонії у стосунках». Я стиснула кулаки, спостерігаючи, як він спокійно гортає телефон, не піднімаючи очей.

Пункт п’ятий: «Фінанси. Комунальні платежі — порівну, продукти — за твій рахунок, бо ти частіше готуєш удома. Я оплачую тільки свої особисті витрати». Закінчивши, він усміхнувся, ніби зробив щось справедливе: «Ну як, чесно ж, так?»

Я мовчала кілька секунд, потім спокійно запитала:
— Олег, а де в цьому списку твої обов’язки?
Він здивовано підняв брови:
— Ну як де? Я приношу гроші в дім. Хіба це не вклад?
— Я теж працюю, — відповіла я. — З дому, але повноцінно, і заробляю не менше за тебе.
— Ну так це віддалена робота, — відмахнувся він, — не те що моя. Ти вдома сидиш, у теплі, а я містом мотаюся, з людьми спілкуюся, втомлююся.

Я встала з дивана:
— Олег, тобто ти хочеш, щоб я була твоєю безкоштовною домробітницею?
Він насупився:
— Домробітницею? Ні, це нормальний розподіл у парі. Чоловік працює, жінка веде побут. Так завжди було.
— Так було у п’ятдесятих, — відповіла я. — А зараз двадцять перше століття.
Він зітхнув, ніби говорить із дитиною:
— Свєта, чоловік не створений для побуту. Ми мисливці, здобувачі, а жінка — берегиня вогнища.

Тієї ночі я не зімкнула очей. Лежала, слухаючи, як Олег спокійно сопе поруч, ніби нічого не сталося. Наче список вимог і моє місце в ньому — це норма.

О п’ятій ранку я прийняла рішення. Тихо зібрала його речі у два пакети, поставила біля дверей, написала записку:
«Олег, твій список я прочитала. Ось мій:

1. Шукай собі іншу берегиню вогнища.
2. Речі біля дверей.
3. Ключі залиш у поштовій скриньці.
4. Не дзвони. Успіхів у пошуках домробітниці, готової працювати за “гармонію у стосунках”».

Я пішла ще до того, як він прокинувся. Зайшла до подруги, ми випили кави, я все розповіла. Вона лише хитала головою:
— Свєта, слава богу, ти вчасно це помітила. Уяви, що було б за рік.

Через три години Олег написав:
«Ти серйозно через таку дурницю істериш? Я думав, ти доросла жінка».
Я не відповіла — просто заблокувала номер.

---

Що стоїть за цим списком?

Минуло два місяці. Я багато думала й зрозуміла:
по-перше, Олег шукав не партнера, а обслуговуючий персонал із функцією близькості — жінка має готувати, прати, прибирати, бути доступною за розкладом і не висувати зустрічних вимог.
По-друге, для нього це було нормою — жінка після сорока для нього не особистість із кордонами, а істота, яка має бути вдячною за увагу й виконувати побутові функції.
По-третє, таких чоловіків більше, ніж здається — вони маскуються під адекватних, а коли «жінка попалася», поступово викочують вимоги.

Найважливіше, що я зрозуміла: краще бути одній і вільній, ніж удвох і виконувати роль служниці. Мені сорок п’ять, і я заслужила право жити за своїми правилами. Без списків, без обов’язків лише для мене, без чоловіка, який бачить у мені функцію, а не особистість.

Якщо це означає залишитися самій — нехай так. Самотність краща, ніж компанія того, хто вважає тебе домробітницею.

---

А ви? Пішли б після такого списку чи намагалися знайти компроміс? Чому деякі чоловіки після сорока п’яти починають шукати не партнерку, а домробітницю? І чи стикалися ви з тим, що людина змінювалася після переїзду, висуваючи нові вимоги?