Ми були разом усього чотири місяці. Начебто термін невеликий, але вже достатній, щоб ейфорія перших побачень почала змінюватися думками про спільне життя. Ігор справляв враження спокійної людини. Він не розкидався грошима, але й не перетворював похід у кафе на бухгалтерський звіт. Працював на хорошій посаді, їздив доглянутою машиною й орендував квартиру на іншому кінці міста.

У мене ж була власна квартира, що дісталася від бабусі. Я вклала в неї все: нерви, заощадження і три роки нескінченного ремонту. Я жила сама, цінувала комфорт і, якщо чесно, зовсім не поспішала впускати когось у свій простір. Але, як це часто буває, закоханість трохи притупила обережність.

Розмови про спільне проживання почалися поступово. Спочатку Ігор став частіше залишатися в мене на вихідні. Потім у ванній з’явилася його зубна щітка, слідом — бритва, а на стільці оселилася «запасна» сорочка. І ось одного осіннього вечора, коли за вікном мрячив дощ, а ми спокійно вечеряли на моїй кухні, Ігор озвучив свою, як він висловився, раціональну пропозицію.

— Слухай, — почав він, підчіплюючи виделкою шматок м’яса, яке я приготувала. — Я тут подумав: дивно платити майже десять тисяч гривень за оренду, якщо ти живеш одна. Ми ж і так майже завжди у тебе. Може, я переїду назовсім? А свою квартиру здам, гроші буду відкладати. Треба ж про майбутнє думати.

З одного боку, все звучало логічно: жити разом — природний етап стосунків. З іншого — фраза про «гроші буду відкладати» чомусь неприємно зачепила, але я вирішила не загострювати увагу й не виглядати прискіпливою.

— Ну, загалом, можна спробувати, — обережно сказала я. — Удвох і справді веселіше, та й побут простіший.

І тут він вимовив фразу, яка за секунду перевернула моє уявлення про нього.

— Тільки давай одразу домовимось, — Ігор підняв палець, наче на ділових переговорах. — Я не хочу ніяких спільних бюджетів, плутанини з грошима і суперечок, хто більше з’їв. Ми дорослі, сучасні люди. Продукти й побутову хімію кожен купує собі сам, смаки в усіх різні. Навіщо все ускладнювати? Полиця в холодильнику — моя, полиця — твоя.

Я повільно відклала виделку. Апетит зник миттєво.

Я дивилася на людину, з якою збиралася ділити ранки й ночі, будувати побут і плани, й намагалася осмислити почуте.

Він серйозно пропонував поселитися в мене безкоштовно. Користуватися квартирою, меблями, технікою, водою, світлом, інтернетом — усім без винятку. А от з їжею, виявляється, все має бути інакше: кожен сам за себе, як у студентському гуртожитку.

— Зачекай, — повільно сказала я, щоб не зірватися. — Ти хочеш жити як сім’я, але вести бюджет як сусіди по комуналці? Тобто якщо я зварю борщ, я наллю його тільки собі? А якщо в тебе закінчиться пральний порошок, ти не візьмеш мій, а побіжиш у магазин?

— Ну навіщо доводити до абсурду? — скривився Ігор. — Я просто вважаю, що роздільний бюджет — це чесно. Я відкладаю на машину, ти витрачаєш гроші на себе. Ніхто нікого не утримує. Це і є рівноправ’я, за яке ви, жінки, так боролися.

Слово зручне — «рівноправ’я». Тільки в його версії воно працювало в один бік. Він прибирав зі свого життя головну статтю витрат — оренду житла, отримував комфорт, затишок і жінку поруч. А що отримувала я? Сторонню людину на своїй кухні, яка буде коситися, чи не взяла я зайвий шматок його сиру?

Я сказала, що мені потрібно все обдумати. Ігор задоволено кивнув, явно впевнений у власній правоті, й пішов у вітальню дивитися телевізор.

Уночі я майже не спала. В голові спливали дрібниці, які раніше здавалися незначними.

Ось ми йдемо в кіно: квитки він купує, а попкорн я беру сама — «він не хоче». Або супермаркет: він кладе в кошик дорогу каву, а на касі просить пробити покупки окремо, бо «я ж ще піну для гоління взяв, тобі за неї платити не треба». Тоді це виглядало як педантичність. Тепер — як система.

До ранку в мене визрів чіткий план. Якщо він хоче ринкових відносин — він їх отримає. Без знижок на «кохання» і «ми ж пара».

Так важко знайти розуміючу жінку.

Наступного вечора Ігор прийшов до мене з сумками. Він буквально світився, передчуваючи нове, зручне й економне життя.

— Ну що, господине, приймай квартиранта! — бадьоро крикнув він з порога.

— Проходь, влаштовуйся, — спокійно відповіла я. — Чай будеш? Свій чи мій?

Він засміявся, не вловивши іронії:

— Та годі, пригости вже, по старій дружбі.

Ми сіли на кухні. Я дістала заздалегідь роздрукований аркуш і ручку.

— Ігорю, я добре подумала над твоєю ідеєю з роздільним харчуванням і особистими полицями в холодильнику. І знаєш, я повністю згодна. Це сучасно й чесно: кожен платить за себе.

Він задоволено усміхнувся й потягнувся за печивом — моїм, між іншим.

— Раз ми переходимо на формат товарно-грошових відносин, — продовжила я, — я підготувала для тебе розрахунок витрат.

Я поклала перед ним аркуш.

Він читав мовчки. Усмішка повільно зникала, поступаючись спочатку розгубленості, а потім злості.

— Ти знущаєшся? — він жбурнув аркуш на стіл. — Яка оренда? Ми ж зустрічаємось! Я твій чоловік!

— Зачекай, — щиро здивувалась я. — Але ти сам сказав: ніяких спільних коштів, кожен за себе. Ти хочеш жити на моїй території, але не хочеш ділити витрати на їжу. Чому тоді я маю оплачувати твоє проживання? Якщо ми сім’я — у нас спільні гроші й цілі.

— Це меркантильність! — вибухнув він. — Я до неї з усією душею, сім’ю хотів будувати, а вона мені рахунок за туалетний папір виставляє! Це ж абсурд!

— А рахувати, хто скільки йогуртів з’їв, — не абсурд? — спокійно відповіла я. — Ігорю, ти просто хотів зекономити десять тисяч на оренді за мій рахунок. Отримати безкоштовне житло, побут і жінку поруч, але при цьому шкодувати гроші на спільну їжу.

Він підскочив і почав метатися кухнею.

— Я думав, у нас почуття! А ти шукаєш вигоду! Нормальна жінка раділа б, що чоловік поруч.

— Нормальний чоловік, — жорстко перебила я, — приходячи на територію жінки, намагається зробити її життя легшим, а не перетворює його на бухгалтерію з супу й макаронів. Не подобається — ринок оренди величезний. Знімай житло, купуй продукти й їж їх там на самоті.

Не склалося.

Чай він так і не став пити. Мовчки, сопучи від образи, Ігор вийшов у коридор. Ті самі сумки, з якими він прийшов, знову опинилися в нього на плечах.

— Я в тобі помилився, — кинув він на прощання. — Тобі потрібні тільки гроші. Залишишся одна зі своєю квартирою й рахунками.

— Зате з повним холодильником, з якого ніхто не тягне їжу, не беручи участі в бюджеті, — відповіла я й зачинила двері.

Я повернулася на кухню. На столі лежав той самий «договір».

Я не проти, щоб чоловік жив у мене. Але сім’я — це коли «наше», а не «моє» і «твоє» під одним дахом.

Якби він сказав: «Давай я візьму на себе комуналку й продукти, раз живу в тебе», — розмова була б зовсім іншою.

Ігор зник із мого життя так само швидко, як і з’явився. І тепер я точно знаю: краще бути «жадібною» господинею свого життя й квартири, ніж зручною безкоштовною прислугою для чоловіка, якому шкода для тебе навіть картоплі.