Суботній ранок точно не збирався починатися з кави.

Я підскочила від дивного, зловісного шипіння з ванної. Заглянувши туди, побачила: мій дорогезний, розрекламований італійський змішувач раптом вирішив улаштувати власне водне шоу. Тонкий, але впертий струмінь бив куди не треба й явно не збирався зупинятися.

Паніка. Ганчірки.

Сівши на бортик ванни, я тверезо оцінила ситуацію: потрібен сантехнік. І якнайшвидше. Так, я не з безпорадних — цвях заб’ю, полицю прикручу. Але сантехніка для мене все ще територія туману й підвищеного ризику, куди краще не лізти наодинці.

Я описала проблему на популярному сервісі й оформила виклик майстра.

Голос по телефону здався смутно знайомим. Але, погодьтеся, коли у вас аварія з водою, навряд чи ви будете аналізувати інтонації й тембри.

За годину пролунав дзвінок у двері.

Я відчинила — і буквально закам’яніла.

На порозі стояв мій колишній чоловік Микола. Той самий, який сім років тому зібрав речі, заявив, що я «нудна тітка» (у мої-то сорок п’ять), і бадьоро пішов до «молодої й перспективної» Оленки з бухгалтерії.

З того часу ми не бачилися жодного разу. Взагалі. Аліменти давно не були потрібні — син виріс. Зі святами він мене не вітав, про моє існування, здавалося, забув.

І ось він тут. У поношеній жилетці з безліччю кишень, з ящиком інструментів у руці. Постарілий, змарнілий. Обличчя землистого відтінку, мішки під очима, на маківці — лисина, яку він старанно, але безуспішно намагався приховати зачосом.

А я стояла у своїй новій двокімнатній квартирі, просоченій ароматом дорогих парфумів, і мовчки дивилася на нього.

— Віро? — він моргнув, явно не очікуючи такого повороту. — Це ти?
— Я, Колю. Проходь, раз уже прийшов.

Я й сама здивувалася своєму спокою. Усередині все стиснулося в тугий вузол, але зовні — абсолютна рівновага.

Він увійшов, роззувся. Його черевики виглядали такими ж втомленими, як і він сам.

— Ну, показуй, де тече, — буркнув він, уникаючи мого погляду.

У ванній він узявся до роботи, а я залишилася стояти у дверях, схрестивши руки. Його пальці помітно тремтіли — чи то від хвилювання, чи від віку. Але свою справу він знав: хвилин за п’ятнадцять шипіння зникло, а вода потекла рівно й спокійно.

— Ремонт у тебе, Вір, хороший. Недешевий.
— Скільки я винна?

Він зам’явся, почухав потилицю.

— Та кинь… Свої ж. Може, чаєм пригостиш? Усе-таки колишній чоловік.

І тут у мені прокинулася цікавість. Настирлива, майже свербляча: а що буде далі? Я кивнула.

— Ходімо на кухню.

Коли він зайшов у кухню-вітальню, у нього, здається, перехопило подих. Простір — двадцять п’ять квадратних метрів, панорамне вікно, світло.

Сім років тому, перед його відходом, ми тулилися в старій «двушці» з килимами на стінах і вічним запахом смаженої картоплі.

Він сів, провів долонею по гладкій стільниці зі штучного каменю.

— Розкішно живеш, — протягнув він із погано прихованою заздрістю. — А все казала, що грошей немає.

— Це в тебе їх не було, Колю. І бажання. А я, як бачиш, впоралася.

— Як ти взагалі? — спитав він, зробивши ковток чаю. — Заміж вийшла?
— Ні. Насолоджуюся свободою. Працюю, подорожую. Син в IT влаштувався. А ти як? Як Оленка?

При імені Олени його обличчя перекосилося, ніби він разом з’їв лимон.

— Та що там Оленка… Рік прожили. Потім почалося: шубу подавай, Мальдіви їй потрібні. А я що, олігарх? Вигнала. Помотався по зйомних, тепер знову в матері живу.
Я перебиваюся замовленнями…

Він скаржився довго й нудно, смакуючи кожну невдачу.

Потім раптом замовк. Ще раз озирнувся, підвівся, пройшовся кухнею, зазирнув у зону вітальні, де навпроти величезного м’якого дивана висіла плазма.

— Просторо в тебе, Вір. Затишно. Одразу видно — господиня, — сказав він, повертаючись до столу.

В його очах майнув якийсь дивний, хижий блиск. Він розправив плечі, втягнув живіт.

— Слухай, Вір, — почав він м’яким, майже лагідним тоном. — А це ж не просто так. Доля, розумієш?

— Правда? — я злегка підняла брову.

— Авжеж. Ми вже не хлопчики й дівчатка. Самотні. Ти тут одна в чотирьох стінах, я в матері тулюся. Неправильно це все.

Він підійшов ближче.

— Я подумав… Може, годі старе ворушити? Молоді були, дурні. Я багато чого зрозумів. Оленка — помилка. А ти в мене, виявляється, он яка стала… Солідна, забезпечена.

Я мовчала, чекаючи, до чого він хилить.

І він видав фразу, гідну музею чоловічої самовпевненості.

Обвівши рукою мою квартиру — мою фортецю, збудовану потом, безсонними ночами й роботою на знос, — він сказав:

— Знаєш, Вір, давай пробачимо одне одного. Може, я до тебе переїду? Тобі ж усе-таки чоловік у домі потрібен, господар. Хто тобі ще кран полагодить? Та й удвох веселіше. Я багато місця не займу — куточок та нормальний борщ.

Я повільно підвелася зі стільця.

— Тобто ти мене теж великодушно вирішив пробачити? — тихо перепитала я.

— Ну звісно, — він усміхнувся самовдоволеним виглядом. — Ти ж теж не свята була: пиляла, вічно чогось вимагала. Але я без образ, усе відпустив.

Перед очима вихором пролетіли всі ці сім років.

І ось цей «приз», цей самопроголошений «господар», вирішив прийти на повністю готове. На МІЙ диван. До МОГО холодильника. Та ще й із пафосною формулою «давай пробачимо одне одного».

— Колю, — сказала я таким голосом, що в мене самої шкіра вкрилася мурашками. — А тепер бери свій ящик.

— Що? — він явно не зрозумів, про що йдеться.

— Ящик з інструментами. Взяв — і до виходу.

— Вір, ти чого? — він розгублено заморгав. — Я ж серйозно. Ти подумай! Одній же важко. Хто тебе захистить? Хто цвях заб’є?

— Колю, до побачення, — чітко, по складах, промовила я.

Я майже фізично виштовхала його за поріг і зачинила двері на обидва замки.

Серце калатало десь біля самого горла, руки тремтіли. Не від страху — від люті. Від чіткого усвідомлення, наскільки деякі чоловіки сприймають нас, жінок, як зручну функцію.

«Чоловік у домі потрібен». «Господар».

З дзеркала на мене дивилася впевнена, красива жінка. Та, яка сама заробила на цю квартиру, сама зробила в ній ремонт і сама вирішує, кого впускати у своє життя.

Миколо, якщо раптом ти це прочитаєш, дякую, що пішов сім років тому. Це виявився найкращий подарунок у моєму житті. А «господар» у цьому домі вже є. І це я.

Скажіть, у всіх колишніх чоловіків ніби вбудований такий режим — повертатися саме тоді, коли в жінки все налагодилося?

«Пробачимо одне одного» — ну хіба не корона на голові? Прямо цар зійшов.

А ви як вчинили б на моєму місці? Може, я й справді була з ним надто жорсткою?

Поділіться своїми історіями в коментарях.