Звали його Валерій. На фотографіях — цілком звичайний чоловік років тридцяти п’яти: охайний, без кричущих деталей. В описі профілю — роздуми про «усвідомленість», «особистісний розвиток» і пошук «справжньої, живої душі». Уже на цьому етапі варто було насторожитися: досвід давно підказував — що гучніше чоловік говорить про «справжню жінку», то частіше за цим ховається бажання знайти максимально зручний варіант, який нічого не хотітиме й ні на що не претендуватиме.

Переписувалися ми кілька днів. Валерій тримався коректно, хоча час від часу прослизали дивні нотки. Особливо він любив міркувати про те, що сучасні жінки, на його думку, зіпсовані грошима.

— Їм усім потрібні тільки ресторани, курорти й телефони, — писав він. — Ніхто не хоче дивитися в душу, просто гуляти й розмовляти.

Я, як людина вихована, кивала — подумки, звісно — і обережно переводила розмову в інше русло. Зрештою, у кожного свої шрами. Можливо, колишня дружина залишила його без житла або без ілюзій — хто знає. Я намагаюся не робити висновків завчасно.

І ось він пропонує зустрітися. Проблема була одна: надворі стояв лютий. Не умовний, а справжній — із мінус двадцятьма на термометрі й усіма мінус двадцятьма п’ятьма за відчуттями через вітер. Синоптики оголосили підвищений рівень небезпеки, служби порятунку радили без нагальної потреби з дому не виходити.

— Давай зустрінемося в парку, — пише Валерій. — Прогуляємося, подихаємо повітрям, пізнаємо одне одного без мішури.

— Валерію, — відповідаю я, — на вулиці мінус двадцять, ми перетворимося на крижані скульптури за десять хвилин. Може, вип’ємо кави в кав’ярні?

Відповідь не забарилася.

— Я по кафе не ходжу, там сидять тільки утриманки, які чекають, що їх нагодують. А мені потрібна супутниця життя — щоб зі мною і в вогонь, і у воду, і в мороз. Якщо для тебе принципово, щоб я витратив на тебе дві сотні, нам не по дорозі.

Цікавість перемогла. Дуже вже хотілося побачити цього «борця за чистоту стосунків», для якого чашка американо — ознака фінансового поневолення.

— Добре, — написала я. — Парк так парк. О 19:00 біля головного входу.

Підготовка зайняла не одну хвилину. Із шафи було дісталося термобілизну, теплу кофту й, наостанок, гірськолижний костюм. На ноги — черевики на товстій підошві з вовняними шкарпетками, на голову — вушанка.

У дзеркалі на мене дивилася людина, готова до зимівлі на крижині.

— Ну що, Валерію, тримайся, — підморгнула я відображенню й крокнула в крижану темряву.

Рівно о 19:00 я була біля парку. Мороз миттєво вчепився в щоки — єдине, що залишалося відкритим. Сніг скрипів під ногами, навколо — ані душі: нормальні люди, включно з тими самими «утриманками», обрали тепло.

Біля входу стояв Валерій. В осінньому пальті. Він переминався з ноги на ногу, підстрибував і відчайдушно дув на руки. Ніс уже набув відтінку стиглої сливи, а вуха палали червоним.

Я підійшла.

— Привіт, — сказала я приглушеним голосом із-під шарфа.

Він окинув мене поглядом, явно очікуючи побачити тендітну фею в капроні, яка красиво тремтітиме на вітрі, даючи йому шанс відчути себе героєм. Натомість перед ним стояла людина, більше схожа на рятувальника у відрядженні.

— Привіт, — простукав він зубами. — А ти… ґрунтовно підготувалася.

— Ти ж сам казав: і в вогонь, і у воду. Я вирішила почати з холоду. Ну що, йдемо гуляти й дихати повітрям?

15 хвилин слави

Ми рушили алеєю. Ця прогулянка впевнено зайняла місце у списку найдивніших побачень у моєму житті.

— Як тобі погода? — поцікавилася я світським тоном.

— Бадьорить, — видавив він. Його обличчя майже не рухалося, працювали тільки губи, що стрімко синіли. — Я люблю зиму, вона перевіряє людей на міцність.

— Згодна, — кивнула я. — До речі, про утриманок. Розкажи детальніше свою теорію, чому кава — це ознака продажності?

Говорити йому було явно боляче — мороз обпікав горло, — але переконання вимагали жертв.

— Тому що… — голос тремтів, — стосунки мають будуватися на інтересі одне до одного, а не до гаманця. Якщо дівчина не може просто погуляти, а відразу вимагає «годівничку», значить, вона споживачка.

— А якщо дівчина просто не хоче заробити запалення легень? — уточнила я, поправляючи капюшон.

— Це відмовки, — відрізав він і тут же гучно шморгнув носом. — Хто хоче — шукає можливості, одягатися треба тепліше.

— Так я й одяглася, — розвела я руками, демонструючи значний об’єм екіпірування. — А от ти, здається, не дуже. Тобі точно не холодно?

— Мені нормально! — огризнувся він, хоча його трясло так, що це було помітно навіть у напівтемряві.

Хвилин за десять ми вийшли до центральної площі парку. Там стояв зачинений кавовий кіоск. Валерій подивився на нього з тугою, гідною трагічного героя.

— Може, повернемося? — запропонував він. — Щось вітер посилився.

— Та що ти! — пожвавішала я. — Ми ж тільки почали. Ти ж хотів пізнати душу. Давай поговоримо про літературу. Ти любиш Джека Лондона? У нього є чудове оповідання «Розвести вогонь» — там людина замерзає насмерть, бо недооцінила мороз.

Погляд, який він на мене кинув, був далекий від духовних пошуків.

— Слухай, мені треба йти, — перебив він. — У мене… справи з’явилися. Термінові.

— Які справи? Ми ж планували вечір.

— Робочі. Згадав, що звіт не надіслав.

— О восьмій вечора, у п’ятницю?

— Так! — майже крикнув він.

Він різко розвернувся й майже бігцем попрямував до виходу. Я йшла слідом, насолоджуючись моментом: мій «виживальник» протримався рівно п’ятнадцять хвилин.

Біля метро він навіть не попрощався — просто пірнув у рятівне тепло підземки. Дуже сподіваюся, що там він відігрівав не лише змерзлі кінцівки, а й, можливо, свої переконання. Хоча навряд чи.

Я ж повернулася додому, заварила гарячий чай і видалила переписку з Валерієм. Витраченого часу мені було не шкода. Ці п’ятнадцять хвилин стали чудовим щепленням від почуття провини — і нагадуванням, що турбота про себе не робить жінку «утриманкою».

• підчистити лексику під Facebook (коротше, гостріше),
• адаптувати під жіночий блог / колонку,
• або зробити українську версію з ще більш їдкимr гумором 😌