Морозного вечора я все ж наважилася на побачення. У переписці все виглядало майже казково: зимова прогулянка, хрумкий сніг під ногами, вогні вечірнього міста, легка романтика. На екрані телефона це звучало красиво й багатообіцяюче.

У реальності ж усе виявилося значно прозаїчнішим. Ми брели алеєю вже добрих пів години. Мій супутник, Олексій, із помітним захопленням розповідав про свою роботу, не роблячи жодних пауз. Я слухала, кивала у відповідь і ловила себе на думці, що вії вже починають зрадницьки вкриватися інеєм.

У профілі Олексія було написано: «Шукаю рівноправні стосунки» та «Без матеріальних очікувань». Тоді ці формулювання мене не насторожили — я й сама давно забезпечую себе, добре заробляю і ніколи не шукала чоловіка як джерело фінансування.

— Олексію, послухай, я страшенно змерзла, — перебила я його потік думок, коли ми порівнялися з яскраво освітленою кав’ярнею. У цей момент із дверей вийшла пара з паперовими стаканчиками, і мене накрив теплий аромат молока й кориці. — Давай зайдемо, візьмемо каву? Я вже майже крижинка.

Він зупинився, перевів погляд із кав’ярні на мене.

— Каву? — перепитав він. — Ти ж казала, що пила чай перед виходом.

— Це було понад годину тому. Надворі мінус двадцять, мені просто потрібно зігрітися.

— Ну… ходімо, — без особливого ентузіазму погодився він.

Ми зайшли всередину й підійшли до стійки. Я, ледь стримуючи тремтіння, втупилася в меню.

— Мені, будь ласка, великий капучино з карамеллю, — сказала я баристі.

Олексій стояв поруч. Коли працівник назвав суму, повисла незручна пауза. Я полізла до кишені по картку — я звикла платити за себе, — але пальці так змерзли, що гаманець ніяк не знаходився в надрах пуховика.

Я подивилася на Олексія. Він мовчки дивився на термінал і явно не збирався ні діставати картку, ні тягнутися до телефону.

— Заплатиш? — запитала я. — Я потім перекину або наступного разу пригостю.

Він випростався і досить голосно, так що навіть дівчина за сусіднім столиком обернулася, заявив:

— Я не спонсор. Ми знайомі зовсім недавно, і я не збираюся вкладатися в жінку, поки не зрозумію, що вона може мені дати.

У кав’ярні стало підозріло тихо. Бариста ніяково відвів погляд.

Я повільно забрала руку з кишені. Замість картки дістала телефон.

— Ти маєш рацію, — сказала я спокійно. — Мене не потрібно спонсорувати.

Я скасувала замовлення. Бариста подивився на мене зі співчуттям.

— Вибачте, — кинула я й відвернулася.

Потім відкрила застосунок таксі й натиснула кнопку виклику.

— Ти що, образилася? — щиро здивувався Олексій. — Ну от, почалося. Я ж казав: вам усім потрібно одне й те саме. Перевірку пройдено, корисливість очевидна. Через чашку кави сцену влаштувала.

— Олексію, — я подивилася йому просто в очі. — Ти правий. Я справді корислива. Настільки, що моє здоров’я й комфорт для мене важливіші за твоє товариство.

За кілька хвилин я вже сідала в теплу машину. Водій ввічливо уточнив, чи комфортна мені температура в салоні. Я дивилася у вікно: Олексій стояв біля входу в кав’ярню — злий і розгублений — і щось люто набирав у телефоні, напевно, складаючи гнівний допис про те, як чергова «любителька халяви» намагалася випросити каву.

А я їхала в таксі, гріла руки біля обігрівача й думала про те, наскільки дешево мені обійшлося це знайомство: лише пів години на морозі та трохи нервів — зате без жодних ілюзій.