— Катю, ну хоча б одним оком… Я ж там не була, страшно сказати скільки років. Візьміть мене з собою, я вам не заважатиму. Сидітиму тихенько, кросворди порозгадую.

Мама не наполягала — вона саме благала, майже по-дитячому. Їй скоро сімдесят, а стояла переді мною, мов винна школярка: руки притиснула до грудей, дивиться знизу вгору. Від цього погляду всередині все переверталося — жалість упереміш із глухим, сороміцьким роздратуванням.

Ми з Женею гарували заради цієї відпустки як прокляті — пів року без вихідних. Мріяли про тишу, море, вино і про те, що ніхто не говоритиме про тиск, розсаду й «одягни кофту». А тут — мама. З її вічним «протягне» і звичкою рахувати кожну копійку.

— Жень, ну ми ж не нелюди, — шепотіла я вночі, коли мама вже спала в сусідній кімнаті. — Грошей у неї немає, ти ж знаєш. Ну коли вона ще те море побачить?

— Катю, ти розумієш, що це кінець? — втомлено зітхнув Женя, потираючи перенісся. — Це буде не відпустка, а санаторій «Ромашка».

Але ми все одно поступилися. Купили квитки, поміняли бронювання на двокімнатний номер — щоб хоч якісь межі між нами залишилися.

Комедія почалася ще вдома. Мама обмотала валізу харчовою плівкою так, що вона стала схожою на кокон гігантської гусені.
— Щоб не подряпали, Катю, валіза ж нова.

В аеропорту вона голосно переживала, чи не заберуть у неї ліки, і намагалася нагодувати Женю вареними яйцями — «бо пропадуть». Женя мовчки втупився в телефон, я ковтала заспокійливе.

В готелі мама насамперед перерахувала рушники і, дізнавшись ціну за ніч, схопилася за серце.
— Боже, Катю… та це ж дві мої пенсії. Навіщо так розкошувати? Я б і на килимку поспала.

Мене це дратувало до тремтіння. Хотілося, щоб вона раділа, а не змушувала мене почуватися винною за те, що ми можемо собі це дозволити.

Увечері ми пішли в ресторан — дорогий, просто біля води, з білими скатертинами і живою музикою. Я хотіла свята, відчуття красивого життя.

Мама вийшла при повному параді: у своїй єдиній святковій сукні з люрексом, що пахла шафою. В руках — незмінна сітчаста сумка, потерта, з облізлими ручками.

— Мамо, навіщо тобі та сумка? — не витримала я. — Ми ж не на базар.
— Треба, Катю, — вперто відповіла вона.

За столом Женя замовив рибу й вино. Мама сиділа на самому краєчку стільця, боялася зайвий раз дзенькнути виделкою. Було видно: вона тут чужа, не у своїй стихії.

Мені було соромно за себе, але я нічого не могла з цим зробити. Хотілося, щоб усе виглядало ідеально, «як у кіно», а мамина сумка псувала мені весь кадр.

І раптом вона відсунула салат, у якому, на її думку, була одна зелень, і полізла в сумку.

— Я хотіла показати… Я ж не просто так на море просилася, доню.

На стіл ліг старий фотоальбом — важкий, у потертій червоній обкладинці. Він виглядав чужим серед келихів і приборів.

— Мамо, давай потім… У номері, — простогнала я.
— Ні, зараз.

Вона розкрила альбом. Чорно-біле фото: молода дівчина в кумедному купальнику сміється, стоячи по коліна у воді. Красива — відвести погляд неможливо.

— Це я, — тихо усміхнулася мама. — Молодість.

— Ви були дуже красивою, Галино Петрівно, — обережно сказав Женя.

Мама перегорнула сторінку. Поруч із нею — хлопець, високий, скуйовджений. Він дивився на неї так, що навіть крізь старий папір відчувалося тепло.

У мене перехопило горло. Я ніколи не бачила батька молодим. Він зник, коли мені було три. Мама випалила все, що було з ним пов’язане. Я виросла з думкою: він зрадив і пішов.

— Це твій тато, Катю. Ми були щасливі. Тут, на цьому березі.

— Навіщо? — я відклала виделку, апетит зник. — Навіщо ти тягла цей альбом через пів світу? Щоб нагадати мені про зраду?

— Він не зрадник, — спокійно й твердо сказала мама. — Дивись далі.

Вона дістала з альбому довідки й пожовклі папери.

— Тобі було три роки, ти тяжко захворіла. Лікарі розводили руками: потрібні були спеціалісти, лікування, ліки. Грошей — нуль.

Шум моря став глухим, ніби вуха заклало ватою.

— Твій тато продав усе: мотоцикл, улюблені речі. Не вистачило — продав свою частку в батьківському домі й поїхав працювати далеко, на важку роботу. Там добре платили. Він поїхав заробляти тобі на життя.

— Чому він не повернувся? — голос зірвався.

— Він надсилав гроші. Ми тебе вилікували. А потім… аварія. Мені принесли звістку. Я злякалася сказати правду. Думала, ти звинувачуватимеш себе. Злість легше пережити, ніж провину. Я, мабуть, помилилася.

Мама провела тремтячою рукою по фотографії.

— Я привезла альбом, бо ми з ним мріяли сюди повернутися. Разом. Або з тобою. Я приїхала попрощатися й віддати тобі правду. Ти не покинута дитина, Катю. Ти — дитина великої любові.

Мій «ідеальний відпочинок» розсипався на порох. Усі мої роздратування через сукню, сумку, недоречність — стали дрібними й смішними.

Я дивилася на маму — маленьку, в незграбній сукні, з зморшками біля очей. Вона сорок років несла цю брехню заради мого спокою. Економила на собі, щоб у мене було нормальне життя. А я соромилася її сумки.

— Мамо…

Сльози полилися самі, просто в тарілку з остиглою рибою. Женя мовчки стиснув мою руку.

Вечір був безнадійно «зіпсований». Ми не сміялися і не грали красиве життя. Ми сиділи, плакали й гортали старі фотографії під шум прибою.

І це був найсправжніший вечір у моєму житті — живий, чесний, без фальші.