Чому одні діти поважають батьків, а інші — ні: справа зовсім не у вихованні
У певний момент майже кожна людина, яка доросла до зрілості, починає замислюватися над простим, але болючим питанням: чому до мене ставляться без належної поваги?
Це питання мучить жінок, які віддали молодість і здоров’я вихованню дітей. І чоловіків, що роками працювали без відпочинку, лише б забезпечити дитині освіту чи кар’єру. Так само переживають і літні люди, чий телефон мовчить тижнями, хоча їхні онуки клацають по смартфону швидше, ніж розмовляють.
Часом здається, що всьому виною зміна часів: інше покоління, інші звичаї — холодні, практичні, байдужі. Ніби все справжнє залишилося в книгах і фільмах минулого, де мати була священним символом, а старших оточували любов’ю та шаною. Але життя — значно прозаїчніше.
«Я ж усе їм віддала…»
Одна жінка, що жила на першому поверсі, мала щоденний ранковий ритуал: витирала і підмітала під’їзд. Не через те, що їй не було чим зайнятися — просто вона вважала, що чистота — це повага до себе та людей.
Коли їй виповнилося сімдесят чотири, вона вперше сказала вголос: «Чому мої діти перестали мене поважати?» У її голосі звучали не роки, а глибока образа.
«Синові дзвоню — відповідає коротко, що зайнятий. Кличу в гості — все ніколи. Раз на кілька місяців з’явиться, подарує коробку чаю і знову зникне. Я ж чую — він удома, сидить, телевізор дивиться. Чому він не може поговорити зі мною хоча б десять хвилин? Я ж не прошу багато…»
Вона продовжувала — збивчиво, але щиро. Згадувала, як учила сина абетки, як возила його на море, як із температурою йшла на батьківські збори. Все як у багатьох матерів — з тією різницею, що син перестав бачити в ній живу людину. Лишилася тільки роль — «мамо, не втручайся».
А з донькою — ще болючіше. Та приїжджала частіше, але її візити були схожі радше на перевірку, ніж на турботу.
«Одного разу вона прямо мені в обличчя сказала, що їй неприємно приводити до мене дітей — мовляв, безлад у тебе вдома. А я… я ж уже погано бачу, руки слабкі… Це не лінь, це безсилля».
Найважче — не слова і не докори. Найглибший біль — відчуття втрати поваги. Не через погану поведінку. А через те, що ти вже нічого не значиш.
«Я ж для своєї мами була хорошою дочкою»
Та сама жінка згадувала, як доглядала за своєю матір’ю:
«Мама лежала в лікарні — і я щовечора після роботи йшла до неї пішки з каструлькою супу. Мороз, вітер — я все одно йшла. Вона погано чула — я кричала їй у вухо. Погано бачила — я читала їй газети. Я була її ногами й очима. Я робила все, що могла. Бо мама для мене була святинею».
І виникає болюче питання: як сталося, що в такої дочки виросли діти, які так мало її цінують?
Помилку зазвичай шукають не там
Відповідь не завжди криється у вихованні, суворості чи м’якості. І не в розбещеності. І не в тому, що «інтернет зіпсував дітей». Все значно тонше.
Американський аналітик Джеймс Голліс писав:
«Рівень наших близьких стосунків ніколи не буває вищим за рівень наших стосунків із самими собою».
Якщо людина дозволяє поводитися з собою грубо, терпить приниження, ковтає образи — вона тим самим невидимо каже: «Так можна».
І навіть люблячі діти підсвідомо це зчитують. Вони бачать: мама завжди все стерпить, завжди пробачить, ніколи не скаже різкого слова. Значить, її можна забути, знехтувати її проханням, відповісти різко — їй же не боляче. Вона звикла.
Люди ставляться до нас не так, як ми до них. А так, як ми дозволяємо їм бути з нами.
Це особливо помітно в родинах, де один стає «тінню» інших. Де мати стирає себе до нуля заради всіх. Де батько мовчки тягне тягар до виснаження і жодного разу не заявляє про свої межі. Там повага не зникає миттєво — вона вимивається крапля за краплею.
Повага — це не страх і не обов’язок
Повага в родині — це не про страх покарання і не про необхідність дякувати. Це про відчуття особистості. Про те, що навіть у родинних зв’язках кожен — окрема людина, а не інструмент.
Конфуцій говорив: «Якщо ти не цінуєш себе, ніхто не буде цінувати тебе».
Подарунки — не міра поваги
Одна жінка поділилася: у неї троє дітей. Один регулярно надсилає їй гроші. Другий часто навідується і контролює. А третій — рідко з’являється, але при зустрічі дивиться в очі й запитує: «Ти рада жити?»
«Знаєш, — сказала вона, — повагу я відчуваю тільки від наймолодшого. Він не дає ні копійки. Але він розмовляє зі мною як із людиною. А не як із об’єктом турботи».
Подарунки — зовнішнє. Повага — внутрішнє. Це звучання голосу, вибір слів, пауза, погляд. Коли не говорять зверхньо. Коли не роблять зауважень дорослим, як дітям. Навіть якщо ти — їхня мати чи батько.
Повага народжується з прикладу
У тих родинах, де батьки жили повноцінно, мали інтереси, вміли казати «ні», коли це було потрібно — діти виростали з розумінням особистих меж. Там не казали: «я для тебе все життя пожертвувала». Там просто жили. Чесно. Самодостатньо.
А там, де батьки розчинялися у ролі слуг, мріючи почути подяку, часто виростали діти, які не вміли бачити за функцією — людину.
Чи можна повернути повагу?
Іноді важко щось змінити глобально. Але завжди можливо — змінити ставлення до себе. Не принижуватися, не виправдовуватися, не благати. Просто знову відчути власну цінність. Спокійно сказати: «Так не треба зі мною говорити». Без крику. Але впевнено.
І крок за кроком — повертати собі гідність.
Як сказав Віктор Франкл:
«Якщо ми не в силі змінити обставини, ми маємо змінитися самі».
Любити — ніхто не зобов’язаний. Навіть дитина — свого батька чи матір. Це сувора правда. А от повага — фундамент сім’ї.
Якщо здається, що все втрачено, що потяг уже пішов — варто зупинитися і запитати себе: а я сам(а) ставлюся до себе з повагою? Чи давно зрікся(лася) себе заради інших?
І саме це внутрішнє запитання інколи стає початком шляху до справжніх людських стосунків — живих, теплих, щирих. Без болю. Без приниження.
З повагою.
А що б додали ви? Пишіть у коментарях!