— Я прожила сам на сам із собою цілий рік. І знаєш, навіть звикла до цієї нової версії себе, навіть полюбила її, — зізналася мені подруга.

— Я була впевнена, що мені комфортно в самотності. І раптом з’явився він. Ігор. П’ятдесят чотири, солідний, спокійний.

Навіщо вона взагалі зареєструвалася на сайті знайомств, якщо, за її словами, її все влаштовувало, я так і не зрозуміла. Може, захотілося гри або нових вражень. Але результат виявився несподівано яскравим.

Знайомство

Вони знайшли одне одного на сайті «для тих, кому за 45», де обіцяли допомогти знайти «споріднену душу для тихого й гармонійного життя». Ігор із гордістю, але без пафосу розповідав про дачу, риболовлю й уміння працювати руками. «У мене руки ростуть звідки треба», — казав він.

Після гіркого досвіду з колишнім чоловіком, який сипав порожніми обіцянками, ця простота здалася їй справжньою надійністю.

Минув місяць прогулянок і зустрічей у кав’ярнях, і вона запросила його до себе:

— Приїдь на вихідні. Повечеряємо, поговоримо.

Він погодився одразу. І ось у суботу на її порозі з’явився Ігор… із трьома величезними клітчастими сумками за спиною.

— Привіт, Анечко, — промовив він своїм низьким голосом. — Допоможеш занести? Взяв тільки найнеобхідніше.

Вона застигла: «найнеобхідніше» для кількох днів? У голові промайнуло тривожне — він що, вирішив переїхати просто зараз?

«Два умови»

Вже за десять хвилин Ігор сидів на дивані й упевнено заявив:

— Я приїхав не на вихідні, а назавжди. Продав свою однокімнатну, гроші на рахунку. Подумав, поживу в тебе, подивимося, а там, може, й спільне житло купимо.

І додав:

— Але є два умови.

Перше — порядок. Вітальня не повинна бути складом банок і тканин. Усі твої хобі — на балкон, а тут я зроблю ремонт.

Друге — подруги. Лєна, Свєта… їх забагато. Ми тепер пара, дім — це наша фортеця. Тому дівичники максимум раз на місяць і тільки не вдома.

Він говорив так, наче робить їй велику послугу, а вона відчувала, як стіни її власного дому перетворюються на в’язницю.

Помилкова згода

Найстрашніше було те, що вона майже погодилася. Після року самотності його впевненість і обіцянки ремонту звучали привабливо.

— Гаразд, Ігорю, — промовила вона чужим голосом.

Він почав розпаковувати сумки, а вона ставила чайник і думала: «Невже це й є та сама “нормальна” сімейна життя?»

Невдовзі її фарби переїхали на холодний балкон, подруги перестали приходити, квартира стала чистою, але чужою.

— Бачиш, Аню, — задоволено казав він. — Одразу видно, що чоловік у домі.

Але це вже був не її дім.

Капаючий кран

Через три тижні на кухні почав капати кран.

— На вихідних зроблю, — кинув він.

А замість цього поїхав на риболовлю. Вода текла дедалі сильніше.

Вона викликала майстра. Той полагодив кран за тисячу гривень і п’ятнадцять хвилин. І в квартирі запанувала тиша — справжня, її тиша.

Розрив

Увечері Ігор повернувся.

— Полагодила? Навіщо майстра? Я ж сказав…

Вона спокійно відповіла:

— Так. І знаєш, ти був правий: дім — це фортеця. Але головний чужинець тут — ти. Збери свої речі.

Він поїхав мовчки, з образою, без каяття.

Коли двері зачинилися, вона пройшлася квартирою. Простір знову дихав.

— Знаєш, — сказала вона потім, — найважче самотність — поруч із «своєю» людиною. А самотність із собою — це рідкісна розкіш. І більше я її нікому не віддам.