Цього літа я відсвяткував своє шістдесятиріччя. Діти влаштували свято в ресторані — з музикою, гостями, тостами. А мені хотілося зовсім іншого: просто поїхати з родиною в гори, побути разом. Але дружина різко сказала: — Ти не маєш права думати лише про себе. Люди хочуть тебе привітати, а ти — втекти? Так було все життя. Я жив за її правилами. Ми з Антоніною одружилися рано — мені було 22. Чи кохав я тоді? Мабуть, сумнівався. Але мама настояла: «Не мороч дівчині голову». От і зіграли весілля.

⸻ Життя, прожите не за покликом серця Через рік народився син, потім — донька. Грошей не вистачало, я працював без відпочинку. Коли нарешті з’явилися квартира й машина, дружина не раділа — їй завжди було мало. Я повертався додому втомлений, а вона зустрічала словами: — Надовго приїхав? Дивись, щоб місце не втратив! Єдиним місцем, де я почувався живим, стала дача. Маленький будиночок біля озера, тиша, повітря. Там я міг бути собою.

⸻ Хвороби, втома й розчарування Потім почалася пандемія, робота за кордоном закінчилася. Я повернувся додому — здоров’я похитнулося. Боліла спина, коліна, безсоння мучило. А дружина стала ще дратівливішою: — Ти тепер тільки їси й лежиш. Де твоя користь? Ми жили як сусіди, а дім перетворився на клітку.

⸻ Зустріч, яка все змінила Одного разу дорогою на дачу я підвіз жінку. Галину. 43 роки, вдова, живе неподалік. Ми розговорилися — і ніби знали одне одного все життя. З того дня почали бачитися на дачі, пили чай, говорили про все на світі. Між нами не було нічого зайвого. Тільки розмови, тепло, розуміння. Через кілька місяців я запитав: — Скажи, я міг би бути для тебе кимось більшим, ніж другом? Вона усміхнулася: — Ти — перший чоловік, поруч із яким я знову відчула, що живу.

⸻ Новий початок чи зрада? Я часто думаю: чи можна почати все заново у шістдесят? З одного боку — звичне життя, родина, діти. З іншого — жінка, з якою спокійно, легко, по-справжньому. Але що скажуть діти? Чи зрозуміють вони, що батько теж має право на щастя? ⸻ Роздуми Я не шукаю пристрасті чи пригод. Хочу просто жити поруч із людиною, яка мене чує. Не заради докорів, не заради показного сімейного обов’язку — а заради тиші, тепла й взаємної поваги. Іноді думаю: може, я запізнився. А може, навпаки — вперше не запізнився до власного життя.