Колись я мріяла про спокійну старість: онуки поруч, запах пирогів на кухні, тихі вечори в колі родини. Але життя пішло інакше.

Я вийшла заміж рано — у 22. Думала, що за чоловіком буду, як за кам’яною стіною. Помилилася. Він пив, лінувався, сварився з усіма. Після другої дитини я пішла — з двома дітьми й без копійки. Батьки прихистили, але надовго цього не вистачило. Довелося їхати в Італію — на заробітки.

Думала, що поїду на кілька років. А залишилася на десятиліття. Працювала покоївкою, доглядальницею, жила в чужих домах, відкладала гроші дітям на життя. Син вступив до університету, потім одружився. Я купила йому квартиру.

Донька, навпаки, не захотіла вчитися — жила за мій рахунок, а потім пішла до чоловіка, який невдовзі її покинув.

Я раділа хоч за сина: у нього сім’я, діти. Мріяла приїхати, допомагати з онуками. Але він усе відкладав:

— Мамо, ти занудьгуєш. У нас і так усе влаштовано.

На Великдень я все ж приїхала. У батьків — безлад, донька з якимось агресивним чоловіком, мама налякана. Син зустрів холодно:

— Мамо, не затримуйся. У нас свої справи.

Я повернулася назад до Італії.

Минуло кілька років. Мені виповнилося 72. Роботу втратила, сил немає. Подзвонила синові:

— Синку, мене більше не беруть на роботу. Хочу повернутися, поживу в тебе?

— Мамо, ну що ти… У нас діти, тісно. Ми ось думаємо переїжджати.

Я приїхала до мами. Батька вже немає, мама лежача, будинок оформлений на доньку. А та навіть не доглядає за нею. Чоловік доньки кричить, вимагає, щоб я пішла.

Іноді я думаю: невже я заслужила таку старість? Усе життя надсилала гроші додому, допомагала дітям, а тепер нікому не потрібна.

У мене залишилося всього три тисячі євро — і жодного місця, де мене чекають.

Дивлюся у вікно старого дому й думаю: може, варто було залишити хоч трохи собі. Адже любов до дітей вимірюється не тим, скільки ти їм віддаєш, а тим, чи залишила ти собі бодай краплю тепла, щоб дожити з гідністю.