Повідомлення від виховательки дитячого садка

Після сорока років роботи в дитячому садочку моя кар’єра завершилася одним коротким реченням від шестирічної дитини:

“Мій тато каже, що такі, як ви, вже нікому не потрібні.”

Без насмішки. Без злості. Просто чесно, по-дитячому. І саме тому — боляче. Потім він додав:

“У вас навіть немає TikTok.”

Мене звати пані Галина Коваль, і протягом чотирьох десятиліть я виховувала дітей у дитячому садочку в невеликому містечку на Київщині. Сьогодні я склала останню коробку зі своїми речами й зачинила двері групи, яка була моїм другим домом.

Коли я починала працювати у 1980-х, це було справжнім покликанням. Ми всі вірили, що наша праця має значення. Ми не мали великих зарплат, але мали повагу. Батьки приносили домашнє печиво на свята. Діти малювали відкритки з кривими сердечками й підписом “Я вас люблю”. А коли дитина вперше самостійно застібала ґудзик чи називала кольори — це було справжнє диво.

Та той світ поступово зник. Робота, яку я колись любила, перетворилася на виснаження, нескінченні папери та самотність, яку важко пояснити словами.

Раніше мої вечори були наповнені аплікаціями, фарбами та дитячими пісеньками. Тепер я проводжу їх, заповнюючи звіти й документи для перевірок, щоб уберегти себе від скарг і непорозумінь. Мене сварили батьки при дітях — один навіть знімав це на телефон, поки я намагалася заспокоїти іншого, який плакав у кутку.

А діти… вони змінилися. Не з власної вини.

Вони приходять до садочка втомлені, тривожні, перевантажені гаджетами. Їхні маленькі пальчики вміють гортати екран, але не завжди вміють тримати олівець. Деякі не дивляться в очі, не можуть чекати своєї черги чи поділитися іграшкою. І від нас очікують, що ми все це виправимо — заповнимо прогалини, навчимо, зцілимо, виховаємо — за шість годин на день, маючи ресурси, що ледве поміщаються у шафі.

Мій колись затишний куточок відпочинку з подушками та книжками замінили таблиці, звіти й “освітні показники”. Якось молодий завідувач сказав мені:

“Галино Іванівно, ви, мабуть, занадто емоційна. Зараз потрібно більше результатів.”

Ніби доброта — це недолік.

І все ж я залишалася. Через ті маленькі, щирі миті, які неможливо вписати у жоден звіт:
– дитячий шепіт: “Ви пахнете, як моя бабуся.”
– записка з кривим почерком: “Мені добре з вами.”
– хлопчик, який вперше посміхнувся й сказав: “Я сам одягнувся.”

Ці маленькі миті були моїм сенсом.

Але цей останній рік щось у мені зламав.

Ставало все більше агресії. У кімнаті для персоналу зник сміх. У багатьох очах згасло світло. Я бачила, як чудові виховательки — мої подруги — залишають роботу, виснажені, спустошені, без іскорки радості.

Я теж відчувала, як згасаю — наче крейда на дошці, яку стерли надто багато разів.

Сьогодні я почала своє прощання. Зняла з шаф дитячі малюнки, склала листівки, збережені за три десятиліття, у невелику коробку. У шухляді знайшла старого листа від дівчинки з 1999 року:

“Дякую, що любили мене, коли мене було важко любити.”

Я сіла на підлогу й заплакала.

Жодного свята, жодних квітів. Лише коротке “дякую” від молодої завідувачки, яка назвала мене “пані Галино” й відразу перевірила телефон.

Я залишила позаду старе крісло-гойдалку та коробку з наліпками. З собою я взяла тільки спогади — обличчя сотень дітей, які довіряли мені свої руки, свої сльози, свої перші слова. Це неможливо завантажити в хмару. Неможливо виміряти. Неможливо замінити.

Я сумую за тим часом, коли вихователь був другом, а не винуватцем. Коли батьки й педагоги працювали разом, а не навпроти. Коли дитячий садок був місцем тепла, а не звітів.

Тож якщо ви знаєте вихователя — будь-якого — подякуйте йому. Не подарунком і не чашкою. Подякуйте словами. Поважайте. Розумійте, що за кожною дитячою посмішкою стоїть людина, яка вклала в неї серце.

Бо в світі, який часто не помічає їхньої праці, саме вихователі — ті, хто ніколи не забуває наших дітей.