Більше не чекаю дзвінка від дітей, а ось що роблю замість цього: 7 одкровень літньої людини.
Раніше я прокидалася, снідала й перш за все перевіряла телефон — а раптом хтось написав? Потім весь день жила з внутрішнім відчуттям: ну ось-ось хтось має зателефонувати. Може, забули. Або зайняті. Або чекають вечора.
А ввечері я просто дивилася в екран, ніби він був вікном у ту частину мого світу, де про мене пам’ятають. Іноді дзвінок усе ж траплявся — короткий, на фоні сигналів машин, криків дітей і фрази: «Мам, я потім передзвоню, добре?». Але частіше — була тиша.
Та тиша, яка особливо гнітюча, коли живеш один.
І якось я зрозуміла: досить. Більше не хочу чекати.
Не тому, що образилася. Просто усвідомила: я чекаю не дзвінка — я чекаю відчуття, що комусь потрібна. А це почуття, як виявилось, не обов’язково приходить разом із гудками.
Що ж я роблю тепер? Розповім по черзі.
1. Я перестала бути глядачем свого життя
Коли живеш в очікуванні, усе інше відходить на другий план. Нічого не починаєш — раптом подзвонять. Не йдеш гуляти — раптом пропустиш виклик. Навіть музику не вмикаєш — а раптом не почуєш дзвінка? І день минає повз. Ти його не живеш — ти його вичікуєш.
Тепер усе інакше. Я прокидаюся — і насамперед вмикаю музику. Гучно. Мию посуд, підспівую улюбленим пісням, рухаюся. Телефон лежить в іншій кімнаті. Той, кому справді потрібно — зателефонує ще раз. А я живу. Не чекаю, не застигла — саме живу.
2. Я створила для себе нове «оточення»
Ні, я не всиновила когось. Але одного разу розговорилася з сусідкою біля під’їзду, потім — із жінкою в черзі, потім — із дівчиною в парку. І ми почали разом ходити на скандинавську ходьбу. Із цих випадкових зустрічей поступово виросло щось справжнє.
Ми не спілкуємось щодня, але в нас є свої маленькі традиції: з однією зустрічаємося на каву по п’ятницях, з іншою обмінюємося книжками, з третьою — рецептами онлайн. Це не замінило моїх дітей. Але дало те тепло, якого я раніше чекала від дзвінків. Виявилося, почуття потрібності приходить тоді, коли просто починаєш говорити з тими, хто поруч.
3. Я згадала, що я — не лише «мама»
Довгий час я жила в єдиній ролі. Мама. Підтримка. Помічниця. А хто я поза цією роллю — не знала. Коли дзвінки стали рідкістю, всередині виникла порожнеча. Поки одного разу я не знайшла коробку з намистинами. Колись я робила прикраси. І забула про це на двадцять років.
Тепер знову сиджу біля вікна, перебираю камінці, збираю сережки під музику або аудіокнигу. Іноді дарую, іноді продаю. Але головне — я знову щось створюю. Хтось, можливо, знайде себе у вишивці. Хтось — у догляді за рослинами. Хтось — у перегляді старих фотоальбомів. Важливо не забувати: ви — це не лише мама. І не зобов’язані бути тільки нею.
4. Я перестала постійно нагадувати про себе
Раніше я дзвонила першою. Спочатку з радістю. Потім з тривогою. А потім — із відчуттям, що лізу в чуже життя. Це було принизливо.
Тепер у мене інше правило: якщо захочуть — самі наберуть. Якщо ні — значить, їм зараз не до цього. І це нормально. Я відпустила їх. І себе.
Що дивно — як тільки перестаєш «перевіряти контакт», всередині стає легше. Я більше не живу з почуттям провини. Щоб любити — не обов’язково говорити щодня. Моя любов стала м’якою, спокійною. Я поруч. Але не нав’язуюсь.
5. Я купила записник лише для себе
Не електронний, а звичайний — із гарною обкладинкою. У нього я записую все підряд: думки, замітки, сни, рецепти, цікаві вислови, почуті на вулиці. Спочатку здавалося безглуздим — навіщо це все? Але потім зрозуміла: так я знову починаю сприймати себе як людину — з почуттями, інтересами, спогадами.
Іноді перечитую — й дивуюсь, наскільки я жива. Мені є що сказати. Навіть якщо не вголос.
6. Я перестала боятися тиші — і почала насолоджуватися нею
Раніше мовчання здавалося порожнечею. Тепер — це мій затишок. Я роблю чай, запалюю свічку, сідаю біля вікна. Просто слухаю, як цокає годинник. Це не самотність — це час зі мною самою.
І щойно я це зрозуміла — світ став яскравішим. Спокійнішим. Справжнім.
7. Я прийняла, що діти — це не вся моя сутність
Це було найважчим. Але й найвизвольнішим. Ми народжуємо, ростимо, дбаємо, а потім втрачаємо себе, коли діти починають жити своїм життям. Але я — не лише мати. Я — людина. Я — цілісна.
Так, діти — важлива частина моєї історії. Але не вся книга. Я — не додаток до їхнього життя. Я — окрема, зі своїми бажаннями, межами й мріями.
Тепер, якщо телефон мовчить, я не поспішаю до нього. Бо знаю: дзвінок — це добре. Але не обов’язково. А найважливіший голос — той, що звучить усередині мене.
❓А ви все ще чекаєте дзвінка? Чи вже почули власний голос?