Ця фраза звучить так буденно, що в неї майже не вслухаються. Її кидають на ходу, як куртку на спинку стільця: машинально, без ваги. «Усе добре» – і розмова закрита. Але в цій легкості є дивна крихкість, про яку рідко замислюються. Ніби людина ставить печатку на миті, оголошуючи її вічною. А життя, як відомо, не любить, коли з ним говорять наказовим тоном.

Це не містика і не забобон. Це спостереження, старе, як сама дорога: усе живе рухається, змінюється, вислизає. І той, хто одного разу вирішує, що можна остаточно видихнути, найчастіше видихає невчасно.

Людина, яка вчилася мовчати

В одному східному царстві жив чоловік на ім’я Хакім. Не святий і не легенда з книжок у золотих обкладинках. Він не носив шовків, не збирав учнів, не виголошував промов. Його домом була глиняна хатина, його багатством – тінь від навісу й криниця з прохолодною водою.

Казали, що він щодня вчився мовчати. Не тому, що йому не було чого сказати, а тому що знав: мовчання – не порожнеча. Це простір, у якому чути те, що зазвичай тоне в словах.

До нього приходили різні люди. З болем. Із гордістю. З питаннями, на які не чекали чесних відповідей.

В один особливо спекотний день з’явився чоловік у дорогому вбранні. Обличчя впевнене, хода швидка – як у тих, хто звик, що світ підлаштовується під їхній крок. Він сів навпроти Хакіма й майже одразу сказав:

«Я прийшов не по пораду. Просто хотів сказати: у мене все добре. Дружина прекрасна, діти здорові, гроші є, справа зростає. Усе як треба».

У цих словах не було радості – лише звіт. І очікування схвалення.

Хакім довго дивився на нього й тихо відповів:

«Будь обережний, мандрівнику. Не варто казати, що в тебе все добре».

Гість усміхнувся. У цій усмішці було все: самовдоволення, легка зверхність, бажання бути поміченим.

– Хіба не можна радіти життю?

Притча про скляну посудину

Хакім підвівся, взяв посох і попрямував до криниці. Гість пішов слідом. Біля води Хакім сів і заговорив повільно, ніби кожне слово діставав не з пам’яті, а з прожитого:

Уяви скляну посудину. Тонку, майже невидиму. Вона наповнена чистою водою. Ти тримаєш її обережно – бо знаєш: стиснеш сильніше – трісне, нахилиш – проллється.

Але в ту мить, коли ти вирішиш, що посудина міцна, що нічого не станеться, ти послабиш увагу. І саме тоді вона розіб’ється.

Гість насупився. Він не розумів, чому щастя не можна назвати щастям.

І тоді Хакім сказав:

«Радіти можна. Вважати це постійним – ні. Щойно ти назвав свій стан добрим, ти до нього прив’язався. А все, до чого людина прив’язується, рано чи пізно буде в неї відібране – якщо не світом, то часом».

Радість потребує тиші

– Але ж позитивне мислення важливе, – заперечив гість. – Треба вірити, що далі буде добре.

Хакім відповів без різкості:

«У цьому й небезпека. Коли людина вирішує, що щастя буде вічним, вона стає безтурботною. Перестає бути уважною. Радість любить тишу, вдячність і повагу. Вона не любить криків».

Ці слова не били – вони осідали.

Три брати й один шлях

Хакім розповів ще одну історію.

В одному селі жили три брати. Старший – багатий. Середній – учений. Молодший – тихий.

За столом старший сказав:

«У мене все прекрасно. Гроші, слуги, повага».

Середній додав:

«У мене теж усе чудово. Учні, ім’я, знання».

Молодший мовчав. А потім сказав:

«У мене є шлях. Я прокидаюся, дякую дню, роблю своє й дивлюся, що він принесе».

За рік буря зруйнувала дім старшого. Хвороба забрала учнів середнього. А молодший так само вставав, дякував і йшов далі. Він не втратив себе – бо не тримався за ілюзію постійності.

Спокій і свято – не одне й те саме

Згодом Хакім згадав чоловіка на ім’я Зубайр. Бідного й непомітного. Одного разу йому усміхнулася удача – золото, бенкети, гамір. Він почав повторювати всім: «Тепер у мене все добре».

Він перестав дякувати. Перестав слухати. І однієї ночі його дім згорів. Усе зникло.

Коли Зубайр прийшов до Хакіма, той сказав:

«Ти переплутав спокій зі святом. Спокій – це не відсутність проблем. Це внутрішня готовність до всього».

Що казати замість цього

Коли мандрівник нарешті спитав, як же тоді жити, Хакім відповів спокійно:

«Кажи: сьогодні мир, і я вдячний. Кажи: поки що спокій, і я не прив’язаний. Кажи: життя змінюється, і я спостерігаю. Але не стверджуй, що ти поза змінами».

Коли сонце хилиться до обрію, Хакім простягнув гостеві чашу води:

«Усе, що ти тримаєш, тимчасове. Усе, що любиш, не належить тобі. Усе, чого боїшся, мине. Не кажи “у мене все добре”. Кажи: “Я в дорозі”».

Мандрівник пішов мовчки. І більше не говорив гучних фраз.

Чому це важливо зараз

Можна назвати цю історію притчею. Але саме притчі допомагають людині, коли логіка не справляється. Коли плани руйнуються, таблиці марні, а слова «тримайся» звучать порожньо.

Сучасна людина шукає стабільність там, де її не обіцяли. Вона будує на піску й дивується, чому руйнується. Справжні мудреці не кажуть: «Я щасливий». Вони кажуть: «Я вдячний».

Щастя – не трофей. Це стан. А стан приходить і відходить, як дихання.

Спокій – не подарунок. Це вибір. Щодня.

Не чіплятися.

Не стверджувати.

Не кричати.

Бути уважним – цього достатньо.

Іноді саме тиша говорить більше, ніж будь-які слова.

Що ви думаєте з цього приводу? Діліться в коментарях!