Ми зустрічалися пів року. Це був той час, коли дрібні недоліки партнера здаються милими рисами характеру, а майбутнє — виключно світлим і райдужним. Володимир здавався мені майже ідеальним: розумний, забезпечений, начитаний, завжди охайно вдягнений. Ми проводили вихідні в затишних кафе, гуляли парками, обговорювали фільми, і здавалося, що думки й інтереси у нас збігаються.

Але дуже скоро з’ясувалося, що дивимося ми в різні боки. Я уявляла стосунки як рівноправне партнерство, а він — як спосіб отримати комфорт без зайвих зусиль.

Розмова про спільне життя виникла під час звичайної вечері. Він розливав чай і раптом сказав:
— Слухай, нам обом набридло мотатися одне до одного. Знімати дві квартири — дурниця. Давай з’їдемося? Знайдемо хорошу двокімнатну ближче до центру.

Я усміхнулася — давно натякала йому на цей крок. Але слова, які пролунали далі, змусили мене відкласти чашку й уважніше подивитися на людину, яку, як мені здавалося, я знала.

— Тільки давай одразу обговоримо правила, — продовжив він діловим тоном, ніби ми говорили про контракт, а не про створення сім’ї. — Ми ж сучасні люди. Я вважаю, що бюджет має бути роздільним, а спільні витрати — навпіл. Оренда, комунальні, продукти — усе 50 на 50.

Я кивнула. Ну що ж, рівноправ’я — то рівноправ’я.

— А побут як розподілятимемо? — уточнила я, очікуючи почути те саме «порівну».

Вова трохи знітився, а потім з обеззброювальною усмішкою відповів:
— Тут природа все вирішила за нас. Ти жінка, затишок у тебе в крові. Тож готування, прибирання, прання — твоя зона відповідальності. Я допомагатиму за настроєм: винесу сміття або приб’ю полицю, якщо відпаде, але основна робота — на тобі. Ти ж хочеш бути господинею у своєму домі?

Запала тиша. Я дивилася на нього й намагалася скласти цей пазл у голові.

Навіщо платити хатній робітниці, якщо є «кохана жінка»?

Я не стала сперечатися й вирішила говорити з ним його ж мовою.

— Вово, я тебе почула, — спокійно сказала я. — Ти хочеш партнерства у фінансах — це справедливо. Ти хочеш якісний побут: смачну вечерю, чисті сорочки, вимиту підлогу. Але я так само, як і ти, працюю повний день. У мене немає ні сил, ні бажання витрачати вечори на обслуговування квартири.

Він напружився, але продовжував слухати.

— Тому в мене є зустрічна пропозиція, — продовжила я. — Якщо ми ділимо витрати навпіл, давай діяти цивілізовано. Наймаємо хатню працівницю двічі на тиждень: прибирання, прасування, приготування їжі на кілька днів. Суму теж ділимо навпіл. Так у нас буде чисто, смачно, і ніхто не буде перевантажений. А затишок я створю сама — розставлю свічки, підберу штори.

Його обличчя змінювалося: спочатку здивування, потім роздратування, а наприкінці — відчуження. Я бачила, як у його голові клацає калькулятор, і підсумкова сума його явно не влаштовувала.

— Навіщо чужа людина в домі? — скривився він. — Це зайві витрати. Ти ж жінка, невже складно приготувати вечерю коханому чоловікові? Це ж турбота, а не робота.

Щойно справа доходила до реальної вартості жіночої праці, все перетворювалося на «любов» і «призначення». Готувати вечерю — це турбота. А скинутися на продукти — вже ринок.

— Вово, — м’яко сказала я, — якщо я готую вечерю після восьмигодинного робочого дня, поки ти граєш у ігри або дивишся серіал, це не турбота, а експлуатація. Ми вирішили вести роздільний бюджет — отже, ділимо все порівну. Або ділимо обов’язки, або наймаємо третю сторону й оплачуємо її. Мені не підходить варіант, де я плачу стільки ж, скільки ти, але працюю вдвічі більше.

Він промовчав. Вечеря пройшла в напруженій тиші, і він сказав, що «треба подумати».

Наступного дня він не надіслав звичного «Доброго ранку». Увечері прийшло сухе повідомлення, що затримується на роботі. А через три дні — зник остаточно. Перестав відповідати на дзвінки.

За тиждень я дізналася від спільних знайомих: «розійшлися, бо ти меркантильна й негосподарська». Мовляв, тобі потрібні лише гроші, і ти зовсім не готова до сімейного життя.

Спочатку було боляче. Пів року стосунків, плани, ілюзії. Але потім прийшло полегшення.

Його зникнення стало найкращою відповіддю на всі запитання. Йому була потрібна не я — йому було потрібне зручне «тепле гніздечко» без необхідності щось робити.

Володимир зник — і слава Богу. Я найняла хатню працівницю для себе. Повертаюся в чисту квартиру, заварюю чай і розумію, яке це щастя — не обслуговувати того, хто тебе не цінує.

.