М-да… інколи доля підкидає такі повороти, що навіть у найбезглуздіших серіалах такого не побачиш. Я б ніколи не повірила, що ця людина виявиться настільки… педантичною, аж до абсурду. Він перерахував подарунок — набір викруток, який я вручила йому на 23 лютого. Перерахував двічі: спочатку мовчки, потім — з підозрою, ніби я щось приховала. Складаючи речі по сумках, він метався квартирою, перевіряючи кожен кут: чи не забув ортопедичні устілки, без яких жити, за його словами, «взагалі неможливо».

Десять років — ніби випарувалися. Мені 56, йому 60. Я була впевнена, що ми жили в злагоді й тиші. Принаймні мені так здавалося. Дача, розсада на підвіконнях, вечірні чаювання з бубликами й нескінченні поліцейські серіали, які він дивився з фанатичною відданістю. Ми навіть планували восени піти до РАЦСу — «щоб усе оформити й не тягнути гуму», як він казав.

І ось — бах. Стоїть у передпокої, зім’ятий, розгублений, мнеться з кепкою в руках і видає:

— Злато, ти тільки не сердься. Ти жінка хороша, надійна… але надто приземлена. А я ще ого-го! У мене, знаєш, порох у порохівницях. Мені потрібні емоції, вогонь, рух! А з тобою я ніби вже наполовину на пенсії. Мені дружина потрібна, а не бабуся.

Я ледь повітрям не вдавилася. Бабуся? Це він сказав мені — тій самій, яка двічі на день міряла йому тиск, стежила за сіллю й смаженим і пояснювала, чому після шостої вечора котлети — не найкраща ідея?

— У мене є інша, — продовжив він спокійно. — Ліка. Їй 38. З нею я молодію. Ми будемо кататися на сноубордах, подорожувати. Вона робить мене живим.

Двері грюкнули. У квартирі залишився запах корвалолу, який він пив зранку, і його різкий дешевий одеколон — ним він раптом почав щедро поливатися, ніби намагався змити прожиті роки.

Як я прийшла до тями

Перший тиждень я майже не вставала. Лежала, дивилася в стіну й думала: «Ну все, Злато, кінець. Ти офіційно списаний матеріал». У дзеркалі я бачила не себе, а втомленого шарпея з сумними складками біля очей.

А потім сталося несподіване. У суботу я прокинулася о сьомій ранку — за звичкою, адже раніше в цей час варила Аркаші його улюблену вівсянку на воді. Пішла на кухню… і зупинилася.

А навіщо?

Я зварила собі каву — міцну, солодку, ту саму, яку він завжди забороняв. Відрізала величезний шматок торта — «антидепресанта». Сіла на підвіконня. І настала тиша. Чиста, спокійна. Ніхто не бурчить, не шаркає капцями, не коментує новини, не шукає пульт і не зітхає через мої серіали.

І я раптом зрозуміла: жити одній — не страшно. А напрочуд комфортно.

Гроші, до речі, залишилися — Аркаша любив делікатеси, але завжди казав: «кожен платить за себе». Часу — море.

Я пішла не на кераміку, як радять у глянці, а на танці. Зумба! Стрибаю, сміюся, мокра від тренування — і ніхто не каже: «Злато, ну куди тобі?»

Перестала фарбуватися в «серйозний каштан», зробила коротку стрижку й освітлення. Купила джинси, які, за його словами, були «не за віком». І знаєте що? Спина перестала боліти. Мабуть, Аркадій багато років сидів на ній, як на сідалі.

Неочікувана зустріч

За пів року я майже не згадувала про свого «омолодженого» чоловіка. Якось пішла в торговий центр купити нові кросівки для танців. Стою, вибираю — і раптом чую до болю знайомий, але якийсь дивно верескливий голос:

— Аркашо, ну швидше! Ми ж на фільм запізнюємося! І попкорн ще треба взяти!

Обертаюся — і бачу Ліку. Вона йде… точніше, мчить, як локомотив. Жодна вона не «жінка-вогонь», а звичайна жінка з надлишком ін’єкцій: лоб натягнутий, губи надуті. На ній строкатий леопардовий комплект і височенні шпильки.

Позаду плентається Аркадій. Схудлий, змарнілий, шия тонка, обличчя червоне. У рваних джинсах, де його варикоз виглядає особливо трагічно. В руках — пакети, сумка, коробка з піцою. Дихає важко, губи синіють.

— Лікусю, може, присядемо хоч на хвилинку? Задишка… — майже простогнав він.

— Яка задишка, Аркадію?! Ти ж казав, що ти спортивний! Не ганьби мене, ходімо!

І тут він побачив мене.

А я стою — спокійна, після тренування, рум’яна, в стильному пальті й нових кросівках. Усміхаюся. На душі — рівно.

Він завмер, дивлячись на мене з такою тугою, ніби чекав, що я підійду й урятую його. Зробив крок у мій бік…

— Аркадію! — зойкнула Ліка. — Ти що, оглух?!

Він смикнувся й поплівся за нею, як побитий пес.

А я дивилася їм услід — і ледве стримала сміх. Не злий. Визвольний.

Він мріяв про «пристрасть» — ось вона. Тільки тепер ця пристрасть висмоктує з нього всі сили.

Він вирішив, що молода жінка подарує йому другу молодість — але забув, що для цього потрібні здоров’я й енергія, а не одеколон і рвані джинси.

Він хотів «дружину, а не бабусю».

Що ж.

Тепер у нього немає ні дружини, ні «бабусі».

Тепер він сам виглядає як втомлений дідусь поруч із примхливою молодшою супутницею.