Мені п’ятдесят один рік. Розлучена вже сім років, син дорослий, живе з дружиною в сусідньому районі. Працюю головною бухгалтеркою в торговельній мережі, зарплата — сто тридцять тисяч. Власна двокімнатна квартира, машина. Важу сімдесят два кілограми при зрості сто шістдесят п’ять. Так, я не модель, але мене це влаштовує — я задоволена собою.

Дев’ять місяців тому знайомі познайомили мене з В’ячеславом. Йому шістдесят три, але виглядає на п’ятдесят п’ять — підтягнутий, спортивний, сивина йому личить. Колишній військовий, зараз на пенсії, підробляє консультантом з безпеки.

Сім місяців наші стосунки складалися чудово. Він уважний, цікавий співрозмовник, галантний чоловік. У ресторанах рахунок ніколи не ділив, дарував квіти просто так, говорив компліменти щиро. Жодного разу не дозволив собі зауважень щодо мого віку чи ваги.

Три тижні тому Слава сказав:

— Таню, ми вже не молоді. Навіщо гаяти час? Давай жити разом.

Я переїхала до нього. Трикімнатна квартира в хорошому будинку, свіжий ремонт, добротні меблі.

Минуло вісім днів. На дев’ятий день я більше не витримала й повернулася у свою двокімнатну квартиру, де можу на самоті з’їсти бутерброд об одинадцятій вечора — і ніхто не влаштовує лекцію про глікемічний індекс.

День перший: сніданок, якого не було

Я прокинулася о сьомій ранку від якихось звуків. Відкрила очі — Слави в ліжку не було. Пішла на кухню й побачила його біля плити в спортивних штанах — він щось варив у каструлі. Усміхнувся:

— Доброго ранку! Як спалося?

— Чудово. Що готуєш?

— Вівсянку на воді. Тобі теж?

Я скривилася:

— На воді? Може, на молоці?

Він похитав головою:

— Молоко — зайві калорії. У нашому віці треба стежити за харчуванням.

— Славо, мені п’ятдесят один, не вісімдесят. Я можу дозволити собі молоко в кашу.

Він розклав вівсянку по тарілках:

— Можеш. Але навіщо? У ста грамах молока 3,2% жирності — 58 калорій. За рік це понад двадцять одну тисячу калорій. Майже три кілограми чистого жиру.

Я сіла за стіл, подивилася на прісну кашу:

— У тебе хоча б цукор є?

— Цукор? Таню, це швидкі вуглеводи. Можеш додати чайну ложку меду.

Я додала три ложки. Без цього вівсянка на воді нагадувала корм для папуг.

Слава провів мене на роботу, поцілував. Усе ніби нормально. Я подумала: гаразд, у нього свої дивацтва — переживу.

День третій: «правило тарілки»

Увечері третього дня я повернулася з роботи виснажена. День був важкий — річний звіт, аудитори, нерви. Хотілося лише одного: наїстися й завалитися спати.

Відкриваю холодильник. Там овочі, куряча грудка, знежирений сир, яйця.

— Славо, а ковбаси немає?

Він виглянув із кімнати:

— Ковбаси? Навіщо?

— Хочу бутерброд.

Він підійшов, відкрив холодильник і показав на продукти:

— Ось курка. Зараз відваримо — буде чудова вечеря.

— Мені не хочеться курку, хочу бутерброд із ковбасою та сиром.

Він зітхнув:

— Таню, ковбаса — це трансжири, консерванти, сіль. Після п’ятдесяти це прямий шлях до інфаркту.

— У мене тиск 120 на 80, аналізи в нормі!

— Зараз у нормі, а через п’ять років? Давай я приготую правильну вечерю.

Він зварив грудку, нарізав овочевий салат і виклав усе на тарілку. Половина — салат, чверть — курка, чверть — гречка.

— Бачиш? Це «правило тарілки»: половина — овочі, чверть — білок, чверть — складні вуглеводи. Ідеальний баланс.

Я подивилася на порцію й подумала: на годину вистачить.

— Можна добавки?

— Навіщо? Цього достатньо. Шлунок із віком не слід перевантажувати.

Я з’їла. За годину в животі бурчало. Пішла на кухню — хотіла хліба. Слава побачив:

— Куди?

— Їсти хочу.

— Ми дві години тому вечеряли!

— Я голодна!

Він подивився на годинник:

— Дев’ята вечора. Після шостої їсти не можна. Травлення сповільнюється, їжа відкладається в жир.

Я стояла з шматком хліба в руках:

— Славо, я доросла жінка. Якщо я голодна — я поїм.

— Випий води. Часто голод — це спрага.

Я випила води й лягла спати голодною. Вночі прокинулася й тихо з’їла яблуко, щоб він не почув.

День шостий: зважування

Уранці шостого дня я вийшла з душу й побачила Славу з електронними вагами:

— Ставай.

— Навіщо?

— Зважимось. Треба контролювати динаміку.

— Яку динаміку?

— Ваги. Я зважуюся щодня — і ти теж маєш.

Я схрестила руки:

— Я не збираюся зважуватися щодня.

— Чому?

— Бо мені це не потрібно! У мене нормальна вага!

Він подивився на мене:

— При твоєму зрості оптимальна вага — 62 кілограми. У тебе зараз близько 72. Десять зайвих кіло — навантаження на серце.

Усередині щось обірвалося:

— Тобто ти вважаєш мене товстою?

— Не товстою. Із зайвою вагою. Але це виправимо!

— Мені нічого не треба виправляти!

— Треба. Я дбаю про тебе! Ось план: ранок — пробіжка, вечір — зал, харчування за моєю системою. За три місяці скинеш десять кіло, будеш як дівчинка!

Я розвернулася й пішла. Руки тремтіли.

День восьмий: торт — остання крапля

Позавчора був день народження колеги. Я принесла великий шоколадний торт. Взяла шматок додому — для Слави.

Приходжу ввечері, ставлю коробку на стіл:

— Славо, дивись яка краса! Зараз чай заварю.

Він відкрив коробку й поніс її до смітника.

— Що ти робиш?!

— Це отрута: цукор, маргарин, барвники. Після п’ятдесяти таке їсти не можна.

Я стояла й дивилася, як він викидає мій торт — дорогий, красивий, який я хотіла розділити з ним.

— Ти викинув мій торт.

— Я врятував тебе від зайвих калорій.

— Ти не мав права!

Він витер руки:

— Мав. Ми живемо разом — я відповідаю за твоє харчування. Не сердься, я про тебе думаю.

Я зайшла до спальні, сіла на ліжко й зрозуміла: усе.

День дев’ятий: коли я зібрала речі

Ранок почався рано. Слава ще спав. Я тихо дістала сумку й почала складати речі. Шурхіт його розбудив:

— Ти що робиш?

— Збираюся. Йду, — спокійно відповіла я.

— Куди?

— Додому. У свою квартиру.

Він сів на край ліжка, здивовано дивлячись на мене:

— Чому?

Я повернулася до нього й сказала впевнено:

— Бо я не хочу жити в режимі військової частини. Не хочу щодня їсти прісну вівсянку, зважуватися й слухати лекції про глікемічний індекс. Я хочу просто жити.

— Але ж я дбаю про тебе! — заперечив він.

— Ні, — твердо сказала я. — Ти намагаєшся мене переробити. З першого дня ти дивишся на мене як на проєкт зі схуднення: десять зайвих кілограмів, пробіжки, «правило тарілки». А я не хочу бути твоїм проєктом!

Він підвівся:

— Таню, у нашому віці треба думати про здоров’я!

— У нашому віці треба думати про те, щоб жити із задоволенням! — відповіла я. — Мені п’ятдесят один. Усе життя я працюю, дбаю про інших, тримаю себе в руках. І якщо я хочу з’їсти шматок торта в п’ятницю ввечері — це моє право!

Я закрила сумку, вийшла з квартири, і він навіть не спробував мене зупинити.

Що я зрозуміла після цих восьми днів

Я зараз удома. Їм бутерброд із ковбасою о десятій вечора. Завтра піду з подругою в кафе — візьму чізкейк і капучино з вершками.

І знаєте, що я зрозуміла? Турбота — це коли людину приймають такою, якою вона є, а не коли намагаються «покращити», оптимізувати й підігнати під свої стандарти.

Слава не бачив у мені жінку. Він бачив матеріал для роботи: зайву вагу, неправильне харчування, відсутність режиму — усе це, на його думку, треба було виправити.

Але я не зламана річ. Я жива людина. І якщо мені в п’ятдесят один хочеться з’їсти торт і не зважуватися щодня — це не безвідповідальність. Це право насолоджуватися життям.

Чоловік, який контролює харчування жінки, викидає її їжу в смітник «заради її ж блага» — це турбота чи тиранія? Де проходить межа?

Якщо жінка після 50 важить на десять кілограмів більше за умовну норму, але почувається нормально — чоловік має мовчати чи має право «мотивувати» її худнути?

А ви, жінки, терпіли б, якби чоловік складав вам меню, зважував щоранку й читав лекції про калорії? Чи одразу б послали?