М-да… іноді доля підкидає такі повороти, яких не побачиш навіть у найбезглуздіших серіалах. Я б ніколи не повірила, що ця людина виявиться настільки… педантичною — аж до абсурду. Він перерахував подарунок — набір викруток, який я вручила йому на 23 лютого. Перерахував двічі: спершу мовчки, а потім — із підозрою, ніби я щось приховала. Складаючи свої речі в сумки, він метався квартирою, мов загублений, перевіряючи всі кути: чи не забув десь свої ортопедичні устілки, без яких, за його словами, «жити зовсім неможливо».

Десять років — ніби безслідно випарувалися. Мені 56, йому 60. Здавалося, ми жили в повній злагоді, тиші й гармонії. Принаймні я так це відчувала. Дача, розсада на підвіконнях, вечірні посиденьки з чаєм і бубликами та нескінченні поліцейські серіали, які він дивився з фанатичною відданістю. Ми навіть планували восени піти до РАЦСу — «щоб усе оформити й не тягнути гуму», як він казав.

І ось — бах. Стоїть у передпокої, зім’ятий, розгублений, мнеться з кашкетом у руках і видає:

— Злато, ти тільки не сердься. Ти жінка хороша, надійна… але надто приземлена. А я ще ого-го! У мене, знаєш, порох у порохівницях. Мені потрібні емоції, вогонь, рух! А з тобою я ніби вже наполовину на пенсії. Мені дружина потрібна, а не бабуся.

Я ледь не вдавилася повітрям. Бабуся? Це він сказав мені? Тій самій, яка щодня двічі міряла йому тиск, стежила за сіллю й смаженим та ще й пояснювала, чому після шостої вечора смажене — шкідливо?

— У мене є інша, — продовжив він, навіть не кліпнувши. — Ліка. Їй 38. З нею я просто молодію. Ми будемо кататися на сноубордах, подорожувати. Вона робить мене живим.

Грюкнули двері. У квартирі залишився запах корвалолу, який він пив щоранку, і його дешевий, різкий одеколон — ним він раптом почав обливатися, ніби намагався стерти прожиті роки.

Як я прийшла до тями

Перші сім днів я буквально не вставала. Лежала обличчям до стіни й думала: «Ну все, Злато, кінець. Ти офіційно списаний матеріал. Жінка, нікому не потрібна». Дивилася в дзеркало й бачила не себе, а втомленого шарпея з сумними складками навколо очей.

Але згодом сталося дещо несподіване. У суботу я прокинулася о звичній сьомій ранку — по інерції, адже зазвичай у цей час варила Аркаші його улюблену вівсянку на воді. Встала, пішла на кухню… і зупинилася.

А навіщо?

Я зварила собі каву — міцну, солодку, саме ту, яку він постійно забороняв. Відрізала величезний шматок торта — «антидепресанта», купленого напередодні. Сіла на підвіконня, дивлячись на вулицю. І настала тиша. Чиста, спокійна. Ніхто не бурчить, не шльопає капцями, не коментує новини, не шукає пульт і не зітхає через мої серіали.

І я зрозуміла: жити одній — не страшно. А напрочуд комфортно.

Гроші, до речі, залишилися — Аркаша любив делікатеси, але завжди казав: «кожен платить за себе». Часу — море.

Я пішла не на кераміку, як радять у модних статтях, а на танці. Зумба! Стрибаю, сміюся, мокра від тренування — і ніхто не каже: «Злато, ну куди тобі?»

Перестала фарбуватися в «серйозний каштан», зробила коротку стрижку й освітлення. Купила джинси, які, на його думку, були «не за віком». І знаєте… спина перестала боліти. Вочевидь, Аркадій багато років сидів на ній, мов на сідалі.

Несподівана зустріч

За пів року я вже зовсім не думала про свого «омолодженого» чоловіка. Пішла до торговельного центру купити нові кросівки для танців. Стою, вибираю — і раптом чую до болю знайомий, але якийсь дивно верескливий голос:

— Аркашо, ну швидше! Ми ж на фільм запізнюємося! І попкорн ще треба взяти!

Я обертаюся — і ось вона, Ліка. Іде… точніше, мчить, як локомотив. Жодна вона не «дівчина-вогонь», а звичайна жінка з перебором ін’єкцій: лоб натягнутий, губи надуті. На ній строкатий леопардовий комплект і надвисокі шпильки.

Позаду плентається Аркадій. Схудлий, виснажений, шия тонка, обличчя червоне. У рваних джинсах, де його варикоз виглядає особливо трагічно. У руках — пакети, сумка, коробка з піцою. Дихає важко, губи синіють.

— Лікусю, може, присядемо хоча б на хвилинку? Задишка… — майже простогнав він.

— Яка ще задишка, Аркадію?! Ти ж казав, що ти спортивний! Не ганьби мене, ходімо вже!

І тут він побачив мене.

А я стою — спокійна, після тренування, рум’яна, у модному пальті й нових кросівках. Усміхаюся. На душі — рівно.

Він завмер, дивлячись на мене з такою тугою, ніби чекав, що я підійду й урятую його. Зробив крок у мій бік…

— Аркадію! — верескнула Ліка. — Ти що, оглух?!

Він сіпнувся й поплентався за нею, мов побитий пес.

А я дивилася їм услід — і ледве стримала сміх. Не злий, ні. Визвольний.

Він мріяв про «пристрасть» — ось вона. Тільки тепер ця пристрасть вичавлює його досуха.

Він вирішив, що молода жінка подарує йому другу молодість — але забув, що для цього потрібні здоров’я й сила, а не одеколон і рвані джинси.

Він хотів «дружину, а не бабусю». Що ж…

Тепер у нього немає ні дружини, ні «бабусі».

Тепер він сам виглядає, як утомлений дід поруч із примхливою онукою.