Кажуть, що передчуття свята нерідко буває солодшим за саму подію. В історії Христини очікування розтягнулося майже на чотири місяці й перетворилося на своєрідний онлайн-серіал із щоденними епізодами.

За цей час вона вивчила смаки Сергія до дрібниць, запам’ятала імена його друзів дитинства і навіть перестала дивуватися його звичці ставити по три крапки після кожного «доброго ранку…».

Христині було сорок п’ять — той самий вік, коли на побачення йдеш уже не з тремтінням у колінах, а з іронічною цікавістю дослідника.
«Подивимось, який екземпляр трапиться цього разу», — думала вона, збираючись.

Вона належала до тих жінок, які вміють носити простий кашеміровий светр так, ніби це парадна мантія, і володіють самоіронією, здатною знешкодити будь-яку незручну ситуацію.

Сергій, якому нещодавно виповнилося п’ятдесят два, у листуванні виглядав людиною серйозною, розважливою, трохи іронічною і — що особливо підкуповувало — надійною.

«У нашому віці, Христино, — писав він пізніми вечорами, — люди шукають уже не феєрверків, а тепла. Хочеться бути з жінкою, яка розуміє без слів».

«Без слів — то без слів», — усміхалася Христина, підфарбовуючи вії. Головне, щоб ті слова, які все ж пролунають, не викликали бажання негайно піти.

Зустріч призначили в невеликому затишному кафе з м’яким світлом і ароматом кориці. Христина прийшла вчасно — зібрана, впевнена, налаштована на приємний вечір. Виглядала вона бездоганно.

Сергій з’явився хвилин за п’ять. У реальності він виявився трохи нижчим, ніж на фото, а погляд у нього був такий, ніби він щойно знайшов серйозну помилку у фінансовому звіті.

Він сів навпроти, коротко всміхнувся й привітався.
Ні компліменту, ні теплого «радий зустрічі» не пролунало.

Сергій уважно оглянув Христину, наче проводив інспекцію. Потім запропонував замовити каву з десертом — на тому й зійшлися.

— Христино, — почав він тоном завуча перед педрадою, — я довго аналізував наше спілкування. Майже чотири місяці. І зараз, побачивши тебе наживо, вважаю за потрібне одразу окреслити важливі моменти. У мене є до тебе п’ять претензій.

Усередині в неї щось тихо дзенькнуло — так зазвичай розбивається гарний настрій. Христина сперлася підборіддям на долоню й кивнула.

— П’ять претензій? Звучить інтригуюче. Слухаю уважно.

Сергій не вловив іронії й загнув перший палець.

Претензія перша: фотографії

— На одному зі знімків, де ти в синій сукні, фігура виглядає інакше. Зараз я бачу, що ти… більш рельєфна. Це може вводити чоловіка в оману. У нашому віці жінка має бути чеснішою.

Христина подумки всміхнулася.
«Рельєфна — вже прогрес, дякую, що не “монументальна”».

Претензія друга: швидкість відповідей

— Ти іноді відповідаєш надто повільно. Наприклад, три тижні тому я написав тобі о 14:15, а ти відповіла лише о 16:40. Чоловіки не люблять чекати. Це прояв неповаги.

— Здається, я тоді була на нараді… — почала вона, але Сергій уже загинав наступний палець.

Претензія третя: місце зустрічі

— Чому ми тут? Це заклад надто пафосний. Я пропонував простіше кафе. Такий вибір говорить про твою схильність до демонстративного споживання.

Христина подивилася на лате й зловила себе на бажанні вилити його Сергію на голову. Утім, цікавість перемогла.

Претензія четверта: зовнішній вигляд

— Навіщо ця сукня? Ми ж просто прийшли випити кави. Вона надто виклична для денного часу. Прикраси теж зайві. Жінка має приваблювати глибиною, а не блиском. У моєму віці я шукаю зміст, а не вітрину.

Претензія п’ята: самостійність

— Ти сама обрала ресторан, часто кажеш «сама». Ти не даєш чоловікові відчувати себе чоловіком. Мені потрібна жінка, яка питає поради, а не демонструє незалежність. Якщо ми будемо разом, тобі доведеться переглянути свою поведінку.

Він закінчив і схрестив руки на грудях, явно очікуючи каяття або вдячності за «відвертість».

Христина дивилася на нього і раптом чітко усвідомила: чотири місяці листування були лише зручною маскою для педантичного маніпулятора. Він шукав не тепло — він шукав зручний об’єкт для підживлення власного его.

— Знаєш, Сергію, — сказала вона м’яко, майже лагідно, — я теж дещо аналізувала. І мені вистачило п’яти хвилин, щоб зробити висновок.

— Який же? — примружився він.

— Ти дивовижний екземпляр. Проїхав через усе місто, щоб виставити рахунок жінці, яку бачиш уперше, за її смак, зовнішність і право бути собою. Це рідкісний рівень самовпевненості.

Сергій насупився:

— Я просто кажу чесно.

— Ні, — похитала головою Христина. — Ти не чесний. Ти просто нещасний і намагаєшся вимірювати світ кривою лінійкою. Мої фото тебе не влаштовують? Іди до музею — там експонати не змінюються. Я довго відповідаю? Заведи собі тамагочі. Сукня не подобається? Я вдягла її не для тебе, а для себе.

Вона встала, поправила сумку й спокійно подивилася на нього:

— І насамкінець. Якщо твоє его руйнується від слова «сама», тобі потрібен не роман, а реабілітація. У сорок п’ять років я надто ціную свій час, щоб витрачати його на людину, яка починає знайомство з ревізії моїх «недоліків».

— Ти куди? А кава? — пробурмотів Сергій.

— Каву доп’єш сам. Це допоможе тобі зекономити ресурси. І порада наостанок: якщо хочеш, щоб тобі дивилися в рот — запишись до стоматолога.

Вдома Христина перш за все заблокувала Сергія у всіх месенджерах. У її віці затишок — це не лише плед і тиша, а й телефон без людей, які намагаються втиснути тебе у свій кривий шаблон.

А як ви вважаєте: це був невдалий флірт чи ретельно відрепетирувана вистава? І чи варто продовжувати спілкування, якщо з першої хвилини вам виставляють рахунок за те, ким ви є?