Ми познайомилися випадково — я вже сім років жив один і насолоджувався тишею, порядком, звичним ритмом. Вона — жива, гомінка, щира. Здавалося, саме такої людини бракувало в моєму житті. Але через шість місяців я знову збирав валізи.

Телевізор як третій у домі

Від ранку до ночі він гудів, як фоновий шум. Я прокидався й засинав під ці голоси. Вона казала: «Мені так не самотньо», а я відчував, ніби мій дім більше не належить тиші.

«Заначки» по всьому дому

Вона зберігала все — від порожніх коробок до десятків банок із крупами.

Мені хотілося простору й порядку, а кухня перетворювалася на склад. Для неї — це «про запас». Для мене — відчуття, що стіни стискаються.

Різні ритми життя

Я — ранній птах. Вона — нічна.

Коли я засинав, вона починала прибирати. Коли я прокидався — вона лягала спати. Ми жили поруч, але ніби в різних часових поясах.

Чому не пішов раніше

Я думав, любов усе згладить. Що можна звикнути. Але побутові дрібниці стали, як камінці у взутті — начебто нічого страшного, а йти неможливо.

Що я зрозумів

Спільне життя — це не лише почуття. Це збіг ритмів, звичок, ставлення до тиші, порядку, простору.

Кохання не завжди достатньо, якщо щодня відчуваєш роздратування.

Висновок: іноді стосунки руйнують не сварки, а дрібниці.

Не тому, що люди погані — просто різні.

І в цьому немає провини, є чесність: неможливо полюбити шум, якщо все життя шукаєш спокій.

А ви змогли б ужитися з чужими звичками — чи знову обрали б тишу?