Коли тобі за сорок, ти вже не шукаєш метеликів у животі.

Хочеш спокою, надійності, тепла. Просто жити — без ігор і пафосу.

Він здавався саме таким чоловіком. 54 роки, інженер, серйозний, урівноважений, без шкідливих звичок.

Після трьох місяців зустрічей ми вирішили з’їхатися. Усе виглядало логічно.

А ще через два місяці я тихо зібрала речі.

Без криків. Без образ. Просто пішла.

Причина? Усього дві його “дрібниці”.

Дві звички, які зробили дім холодним.

Перша — телевізор.

Щоранку о шостій — новини.

Гучно. З диктором, ніби він мовить просто з нашої спальні.

Я просила тихіше. А він відповідав:

«Це моє. Я так живу все життя».

І кожен день починався з тривоги.

Друга — розмови за сніданком.

Про політику, хвороби, ціни, старість.

Жодної теплої теми, жодної усмішки.

Просто нескінченне бурчання.

Я намагалася змінити тему. Він ображався:

«Ти не хочеш знати, що відбувається у світі».

А я просто хотіла миру — в собі.

Він не бив, не зраджував, не принижував.

Але й не чув.

А жити поруч із тим, хто не чує, — неможливо.

Я пішла.

І тепер знаю: не завжди потрібно чекати гучного скандалу.

Іноді йдеш просто тому, що поруч стає важко дихати.

А ви коли-небудь йшли не через зраду, а через “дрібниці”, які повільно вбивають душу?

Напишіть у коментарях.