З першим чоловіком я розлучилася багато років тому. Ох, і виснажив він мені всі нерви! Я довго не могла оговтатися після того шлюбу. Він сидів без роботи, пропивав мої гроші, виносив усе з дому. А я терпіла, бо в нас підростав син. Але одного разу, коли Петрику було 12 років, він підійшов до мене, глянув просто в очі й сказав:

— Мамо, навіщо ти це терпиш? Вижени його!

Тоді наче пелена з очей спала, і я вигнала чоловіка без жодних сумнівів. Якою це була радістю — словами не передати. Згодом у мене було кілька залицяльників, але я ніколи не планувала серйозних стосунків. Боялася знову потрапити в пастку.

Останні чотири роки були особливо важкими. Син поїхав працювати до Канади й вирішив залишитися там назавжди. Їхати до нього я не хочу — надто пізно звикати до чужої країни.

Карантин я пережила дуже тяжко — ніхто до мене не приходив. А потім стало зовсім сумно.

— Знайди собі хоч якогось друга, щоб було з ким поговорити! — вмовляла мене подруга.

— Розумієш, я дивлюся на своїх однолітків — вони всі старі, немічні, страшні. Соромно з такими людям показуватися. Навіщо мені такі? Щоб я на старість за кимось доглядала? Їм не подруга потрібна, а прислуга.

— То познайомся з кимось молодшим. Ти ж чудово виглядаєш!

І я замислилася. Якось так сталося, що зі мною почав спілкуватися чоловік, який жив у сусідньому будинку. Щодня він вигулював свою собаку в сквері поруч.

Звали його Іван. Він був розлучений, колишня дружина поїхала до Італії, мав дорослу доньку. На вигляд — справжній красень, 49 років. А мені, нагадаю, 62. Ми почали спілкуватися, і він так гарно залицявся — майже щодня приносив квіти. Я й не помітила, як він уже переїхав до мене. Усі навколо дивувалися, як такий статний і цікавий чоловік звернув на мене увагу. Не буду приховувати — мені це лестило.

Я щодня готувала йому смачну їжу, із задоволенням прасувала й прала його речі. Але якось він сказав мені:

— Ти могла б вигулювати мою собаку. Тобі корисно бувати на свіжому повітрі!

— Ходімо разом.

— Мабуть, не варто нам занадто часто потрапляти людям на очі.

«Невже він мною соромиться?» — подумала я. А потім усвідомила, що перетворилася на його прислугу. Вирішила поговорити серйозно.

— Як на мене, домашні обов’язки треба ділити порівну. Ти й сам можеш попрасувати собі одяг. І собаку свою вигулюй сам.

— Слухай, якщо ти хотіла молодого й гарного чоловіка, то маєш йому догоджати. Інакше який із тебе зиск?

— У тебе є 30 хвилин, щоб зібрати речі й забратися звідси!

— Ти що, не можу — моя донька вже привела хлопця в мою квартиру.

— Ну то живіть усі разом!

Я вигнала його без вагань. Хоч, зізнаюся, було сумно. Невже жінка в моєму віці вже не може зустріти справжнє кохання? Так хочеться ніжності…