Один письменник якось із сумом зауважив: досвід — зовсім не благо, а радше наліт гіркоти на серці й цокання іржі у суглобах. Життя — річ непередбачувана й несправедлива, і часто платою за доброту стає самотність.

Люди, отримуючи любов і самовідданість, нерідко відповідають на це байдужістю. Можна вкласти в когось душу, сили, надію — і все одно залишитися на самоті.

У книзі «Житія і настанови Преподобних Оптинських старців» сказано: «Хочеш позбутися скорботи — не прив’язуй серце ні до людей, ні до речей». Але що тоді з тими, хто ні до кого не прив’язаний і нікому нічого не винен? Егоїсти? Нас так учили. Проте життя показує інше.

Олена Павлівна жила з чоловіком і двома синами. Всю себе віддавала їм без залишку. І годувала, і навчала, і підтримувала, повністю розчиняючись у сім’ї. Але одного разу вона захворіла, і замість співчуття почула від чоловіка й дітей лише: «Ти зможеш встати й приготувати? Ти в стані подати чай?» Вона вставала, робила — адже таблетки тепер діють швидко.

Тільки ніхто й не подумав пожаліти. А потім сталося несподіване — тяжко захворіла літня родичка. Вона пообіцяла Олені переписати на неї квартиру в подяку за догляд. Чоловік і сини загорілися: квартира — це ж цілий статок! Олена звільнилася з роботи, де платили копійки, і переїхала до старенької. Чоловік із дітьми лишилися самі. Самі прали, їли напівфабрикати — все заради можливої квартири, бо таких грошей на звичайній роботі не заробиш.

Коли старенька померла, Олена потягнулася до телефону, набрала номер чоловіка… і скинула. Вони за весь цей час не подзвонили жодного разу, не спитали: «Тобі тяжко, Лено?» На похорон не приїхали. Жінка залишилася жити в тій самій квартирі, і ніхто з родини не проявив інтересу — як вона там, сама?

Невдовзі сусідка поділилася: «До вас тут якась жінка зачастила, з торбами бігає». – «Молода?» – насторожилася Лена, подумавши, що, може, син когось привів. – «Та ні, Лен, така ж, як ти. Може, трохи старша».

Виявилося, сім’я просто користувалася її ресурсами, а потім забула про неї. Олена жила спокійно. Їй адже багато й не треба було: чашку помила, тарілку ополоснула — і порядок. На обід вона ходила до їдальні поруч — там годували цілком пристойно.

Згодом дві знайомі мами попросили Лену забирати їхніх дітей зі школи — і часом дякували грошима. Одного разу подзвонив син: «Мам, а та старуха ще жива? А то я кредит узяв, а платити нічим. Ти не могла б мені грошей перекинути?» Лена спокійно відповіла, що старенька вимагає особливого догляду, коштів нема, а якщо щось і заведеться — хай вони їй і переводять.

Минав час. Про неї забули навіть у свята. Ні на 8 Березня, ні на день народження — жодного дзвінка. Від сусідки Лена випадково дізналася, що сини вже не живуть удома — знайшли собі жінок із квартирами. А в чоловіка, за чутками, теж хтось є. «Добре, що мої батьки не дожили до всього цього балагану», — з сумом подумала Лена.

Увечері вона згадувала, як колись сиділа з синами, розв’язувала задачки: спершу прості, потім складніші. Мріяла, що вони будуть будувати ракети, підкорювати зорі. А в результаті вони тільки й роблять, що хизуються машинами, купленими у кредит. Який там космос…

З чоловіком у них теж було багато планів. Казали: діти виростуть — почнеться друга молодість. Тільки от вийшло інакше.

А може, так навіть краще? Тепер вона нікому не винна. Не довелося гасити кредити сім’ї з пенсії та зарплати, терпіти брехню чоловіка й хованки його нової подруги.

І ось ще один дзвінок від сина. Ще одне прохання — ні, вже вимога: «Якщо ти мені не даси грошей — ти мені не мати! І можеш забути про мене!» Олена подивилася у вікно. «Скільки йому зараз? Під сорок, а все просить і вимагає… Дорослий же вже чоловік».

І вперше вона сама першою поклала слухавку.