Чашка гарячого чаю зігріває долоню, а на блюдці — скибка лимона. Звичка ще з юності. У такі миті думки самі пливуть у минуле, виринають давні розмови — і приходить просте розуміння: далеко не всім варто відкривати те, що зберігаєш у глибині душі.

У молодості здається: чим більше щирості — тим ближчими стають люди. Хочеться ділитися і радістю, і болем, бо ніби саме це зближує. Але з віком, особливо після шістдесяти, починаєш розуміти ціну сказаному слову. Відкрити душу — це довірити ключ від найпотаємнішого. А далеко не кожен уміє поводитися з цим ключем обережно й з повагою.

Хочу назвати сім типів людей, із якими ділитися особистим — собі ж дорожче. Це висновки з власного досвіду і з історій тих, кого я зустрічав на своєму шляху.

1. Постійно зайняті й метушливі

Сусід Петрович — яскравий приклад. Тільки починаєш розмову по душах — а він уже тягнеться до телефона чи шукає очима, куди б утекти. З таким краще винести стару шафу або здати холодильник на металобрухт, ніж відкривати серце. Щирість для нього — формальність.

2. Балакуни без гальм

Колись я поділився з колегою Геннадієм особистими проблемами в сім’ї. А за тиждень на корпоративі почув свою ж історію з його вуст — ще й з насмішкою. Слово може боліти сильніше за удар. З того часу я зрозумів: довіряти язикатим — усе одно що самостійно собі яму копати.

3. Вічні повчальники

Сидимо якось у сусідки Зої, п’ємо чай. Кажу:

— Син рідко телефонує, якось на серці тяжко.

А вона одразу:

— Сам винен! Треба було тоді не так, а ось так…

І починається лекція. Такі люди не слухають — вони перевиховують. Душу відкриваєш, а у відповідь отримуєш список порад «як правильно жити». Легше не стає — боляче ще більше.

4. Ті, хто живе чужими нещастями

Під під’їздом у нас завжди сидить бабуся, яка обожнює збирати чужі сумні історії. Скажеш їй: «Учора тиск підскочив, ледве до лікаря дійшов», — а наступного дня вже весь двір гуде: «Андрій зовсім здав». Ділитися з такими — це власноруч давати тему для пліток.

5. Старі кривдники

Іноді доля знову зводить із тими, хто колись боляче вразив. Думаєш: роки минули, все вляглося. А насправді — тільки глибше роз’ятриш рану. Так було, коли я через п’ять років зустрів колишню дружину. Посиділи в кафе, кажу:

— Іноді накочує туга, коли сам.

А вона з усмішкою:

— Я ж казала, що сам не впораєшся.

І біль повертається — ще сильніший. Душевні розмови з тими, хто вже колись образив, не лікують, а відкривають старі шрами.

6. Любителі переводити все на себе

Є у мене знайомий Сергій. Якось сказав йому:

— Вже не ті сили, важко на третій поверх піднятися.

А він:

— Та ти що! В мене вчора тиск 200 на 120 був, ледве вижив!

І далі хвилин двадцять — лише про себе. З такими будь-яка розмова перетворюється на монолог. Після таких зустрічей краще просто помовчати поряд із кимось спокійним.

7. Ті, хто шукає вигоди

У селі в мене був знайомий Михайло. Приходив у гості, їв борщ, слухав уважно. А потім виявлялося: усе це — лише привід, щоб позичити грошей чи попросити підвезти. Для нього «відкрита душа» — це інструмент маніпуляції. Після кількох таких випадків я зрозумів: якщо в очах немає щирості — краще мовчати.

Чим старшим стаєш, тим обережніше ставишся до власних слів. Здається, поділився — стало легше. Але справжнє полегшення приходить лише поруч із тим, хто вміє чути, а не перебивати, співпереживати, а не повчати, мовчати, а не пересуджувати.

Я навчився тримати найпотаємніше при собі. Або говорити тільки з тими двома-трьома людьми, яким справді довіряю. Після розмов з ними стає тихо й тепло, як під улюбленим пледом. І зовсім не хочеться шкодувати про те, що розповів.

Якось мудра людина сказала:

«Щасливий той, хто знайшов хоч одного слухача, якому можна сказати правду без страху».

Я б додав: якщо у вас є така людина — бережіть її.

У шістдесят чи в сімдесят душа та ж, що й у двадцять: вона шукає тепла й розуміння. Але відкривати її варто не кожному. Краще одна справжня розмова — ніж десятки порожніх, після яких сидиш на самоті й думаєш: «Навіщо я взагалі відкрився?..»