Морено, часто чую думку, що у зрадах чоловіків винні самі жінки. Мовляв, із віком вони стають холодними, байдужими, віддаляються від чоловіка. І бідоласі нічого не лишається, як шукати тепла на стороні. А якщо хочеш зберегти сім’ю — будь для чоловіка святом. От тільки як бути цим святом, якщо душа вигоріла і жодної іскри там не лишилося?

І ніхто не ставить запитання — чому жінка охолола? Що до цього призвело? Чому одні пари живуть у любові до старості, а інші — немов сусіди в комуналці: не сваряться — і то вже добре. Хоча зовні сім’я здається цілком благополучною.

Хочу поділитися однією історією. А висновки нехай кожна зробить для себе.

---

У мене є подруга. Ми давно знайомі, колись разом працювали. Вона вийшла заміж багато років тому. Все було як у всіх: за кілька років почалася криза. Подруга пішла до психолога, розповіла все як є, сподіваючись на допомогу. А та, вислухавши, порадила піти від чоловіка. Сказала, що чекати доброго марно. Подруга тоді була в шоці — не такої поради вона чекала. Можливо, та психологиня була занадто різка чи недосвідчена.

Якщо говорити відверто, їхній союз нагадував замкнену залежність. Вона терпіла багато, часто плакала. Чоловік зловживав, дуже. Бувало, приходила на роботу з опухлими від сліз очима. Одного разу я помітила в неї на стегні величезний синець. Вона сказала, що впала. Кілька разів вона йшла від чоловіка, але більше для того, щоб його провчити. Він приїжджав, клявся, повзав на колінах — і вона його приймала назад.

Одного разу, перед самим Новим роком, вони поїхали на базу відпочинку. Чоловік знову перебрав і влаштував сцену за святковим столом. Пізніше вони посварилися, і подруга поїхала додому — попутками, у вечірній сукні й без копійки в кишені. Але й після цього вона його пробачила. Поставила умову — лікування від залежності. І він пішов лікуватися. Згодом вона завагітніла. Він, як не дивно, кинув пити, зібрав бригаду майстрів і почав заробляти. Подруга звільнилася й після народження сина більше на роботу не вийшла.

Життя ніби ввійшло у нормальне русло. Якось вона з дитиною поїхала на пару тижнів до батьків. Чоловік був зайнятий на роботі. Коли він їх забрав, у квартирі був безлад. Подруга взялася прибирати. Знімаючи постільну білизну, вона знайшла не що-небудь, а порожню упаковку від презервативів. Не волосину, не чужу сережку — а прямий доказ. Вимагала пояснень. У відповідь — крик, лайка, образи. Він звинуватив у всьому її.

Вибухнув черговий скандал. Вона знову пішла до батьків. Він знову просив пробачення. І вона знову його пробачила. Через дитину, як тоді здавалося. Але згодом зізналася мені: «Ми вже давно не живемо як чоловік і дружина. Він хороший, сина любить, домом займається, але… щойно обійме — мене аж коробить». Їй тоді було трохи за тридцять. Так вони й прожили ще років сім.

Потім якось подзвонила, схвильована, радісна, але в голосі — сумнів. У її житті з’явився інший. Перше кохання. Її просто накрило. Ми намагалися говорити з нею, отямити. Було видно: чоловік не безкорисливий. Він був зацікавлений у її грошах — точніше, у грошах її чоловіка. Їхній роман тривав майже рік. Потім подруга, на щастя, все зрозуміла й обірвала стосунки.

Можливо, якби не було зрад, не було б і цього пройдисвіта в її житті. Зараз чоловік змінився, став турботливим, сімейним. Але хіба можна склеїти чашу, яка колись розбилася? Як не старайся — тріщини залишаться. Не поспішайте засуджувати. Любов іде не одразу. З кожним болем, із кожною образою, навіть якщо ми пробачаємо, усередині нас щось помирає. І як би щиро ми не прощали — назад не повернеш.