«Наші думки про тих, хто пішов, діють як телефонний дзвінок» — фізик Шібелер науково довів, що ваші сльози й скорбота можуть тримати їх у пастці

Знаєте, друзі, ми з вами часто говоримо про харчування, тренування, м’язи, зайву вагу й способи підтримання форми. Але є одна тема, яку рідко хто наважується підняти. Вона важча за будь-які присідання зі штангою і суворіша за будь-який кросфіт. Йдеться про втрату близьких і про те, що відбувається з нами після цього.
Я сам не раз замислювався: що відбувається з нашими думками, коли ми сидимо, дивлячись на фотографію рідної людини, що пішла? Чи доходять ці думки кудись «туди»? Чи це лише розмова із самим собою?
Виявляється, ще в минулому столітті один німецький фізик на ім’я Вернер Шібелер спробував відповісти на ці питання. Його ідея мене вразила: кожна думка про тих, хто покинув нас, діє на них немов телефонний дзвінок. Ви згадуєте маму, бабусю, друга — і цей «дзвінок» справді доходить. Залишається тільки питання: що саме ми їм передаємо?
Хто такий Вернер Шібелер
Вернер Шібелер — німецький фізик, людина науки. Здавалося б, учені зазвичай оперують сухими формулами й доказами. Але він пішов далі: захотів зрозуміти, що з людиною відбувається після смерті.
Шібелер був упевнений: життя не закінчується останнім подихом. Це перехід у інший стан, інший рівень буття. І наші думки залишаються пов’язаними з тими, хто покинув цей світ.
Він стверджував, що думка — це форма енергії. А енергія не зникає безслідно.
Думки як дзвінок
На думку Шібелера, коли ми без кінця плачемо й занурюємось у тугу, це досягає тих, хто пішов, і ніби тягне їх назад, заважаючи рухатися далі. А якщо ми згадуємо їх із теплом, вдячністю та любов’ю — навпаки, даємо силу.
Для наочності можна порівняти це з харчуванням. Можна годувати організм здоровою їжею, а можна щодня труїти його фастфудом. Результат буде очевидним. Те саме і з думками — ми самі вирішуємо, чим «годуємо» тих, хто пішов.
Приклади, які наводив Шібелер
Щоб це не виглядало лише красивою філософією, учений наводив реальні історії.
Доктор Реймонд Моуді описував пацієнтку, яка кілька разів перебувала на межі смерті. Її ніби повертали назад. І одного разу вона зізналася родичці: «Мені там було добре, але ваші молитви не пускають мене піти».
Австрійський медіум Марія Зільберт розповідала про чиновника, який після смерті продовжував з’являтися на сеансах і передавав матері: «Не плач про мене, твоя скорбота тягне мене назад у тіло, і я не можу звільнитися».
Є й історія жінки на ім’я Гертруда Райш. Вона щодня приходила на могилу чоловіка й гірко ридала. Лише після того як випадково прочитала роботу Шібелера, зрозуміла: її сльози стають тяжким тягарем для чоловіка. Жінка змінила ставлення — почала згадувати його з вдячністю й відчула, як з душі ніби впав камінь.
Де тут спорт і здоров’я?
На перший погляд тема далека від тренувань. Але якщо вдуматися, безкінечна скорбота руйнує і нас самих.
Тривала печаль = хронічний стрес. А стрес веде до гормональних збоїв, зростання кортизолу, перевантаження серця й постійної втоми.
Я бачив людей, які після втрати повністю кидали тренування, переставали слідкувати за собою, заїдали біль. Це тільки погіршувало їхній стан — немов вони носили на плечах зайвий вантаж, який ніхто не змушував піднімати.
Що робити?
- Продовжувати тренуватися навіть у скорботі. Не заради рекордів, а заради здоров’я.
- Використовувати дихальні практики, йогу, медитацію — як розтяжку для мозку після важкого навантаження.
- Згадувати близьких не через біль, а через радість. Можна присвятити їм пробіжку, тренування, корисну справу.
Думки — це теж тренування
Наш мозок схожий на м’яз. Якщо ми постійно навантажуємо його тяжкими думками, він стомлюється й болить. Якщо ж тренуємо вдячністю та світлими спогадами — він стає сильнішим.
І те саме стосується тих, хто пішов: ми можемо обтяжувати їх своїм горем, а можемо допомагати рухатися далі нашими добрими думками.
Сучасний погляд
Сьогодні багато психологів висловлюють ту ж ідею іншими словами: тривала скорбота заважає жити. Людина зобов’язана переключатися.
Наука теж цього не виключає. Квантова фізика давно довела: спостереження впливає на процеси. То чому ж думки не можуть впливати й на тих, кого з нами більше немає?
Я не стверджую, що знайшов остаточну відповідь. Але бачу логіку: як ми дбаємо про тіло через спорт і харчування, так само варто дбати про душу й пам’ять про тих, хто пішов.
Як поводитися після втрати
Кілька простих правил, що збігаються з порадами Шібелера:
- Згадуйте — це важливо. Але з любов’ю, а не з відчаєм.
- Сльози допустимі, але не безкінечні ридання.
- Робіть щось на честь тих, хто пішов: пробіжку, добрий вчинок, пам’ятний ритуал.
- Бажайте добра: подумки кажіть «Я люблю тебе й хочу, щоб тобі там було добре».
- Не шукайте медіумів: на думку Шібелера, це небезпечно.
Підсумок
Кожна наша думка — немов дзвінок. І питання в тому, що ми «говоримо»: скаржимося й тягнемо назад, чи дякуємо за те, що вони були в нашому житті?
Я для себе обрав друге. Коли згадую тих, хто пішов, намагаюся наповнювати пам’ять світлими образами. І стає легше — як після правильної тренування, що приносить не біль, а силу.
А ви як думаєте? Чи доходять наші думки до тих, хто пішов? І якщо так, то які «дзвінки» надсилаєте частіше ви — важкі чи світлі? Поділіться в коментарях, мені буде цікаво почути вашу історію.