Чому хворіють люди: фраза хірурга Амосова про здоров’я, яку варто пам’ятати тим, кому за 50
«Не сподівайтеся, що лікарі зроблять вас здоровими. Лікарі лікують хвороби, а здоров’я потрібно здобувати самому».
— Микола Амосов
Існує невидима, але відчутна межа, яку людина перетинає приблизно у 50 років. Хтось робить це у 48, хтось – у 55. Але справа не в даті. А в тому, що після цієї межі світ змінюється.
Він не стає гіршим. Просто стає іншим.
Нова глава
До п’ятдесяти життя здається довгим, ресурси – безкінечними, а тіло – надійним союзником. Можна недосипати, переїдати, хвилюватися через дрібниці – організм пробачає багато чого. А потім настає момент, коли він більше не пробачає.
Загострюються старі болячки, про які раніше навіть не згадували. Таблетки стають постійними супутниками, ранок починається з вимірювання тиску, а не з чашки кави.
Йдуть батьки. Йдуть знайомі. На роботі з’являється дивне відчуття, ніби хтось натиснув на прискорення, а ти вже не встигаєш.
І ось воно – головне одкровення: здоров’я перестає бути фоном і стає сюжетом. Воно починає диктувати стиль життя, планування відпусток і навіть стосунки з близькими.
Діалог за тістечками
Одного разу за столиком маленької кав’ярні розмовляли двоє людей – старі знайомі, однокласники. Один із них – бадьорий, стриманий, з лікарським складом розуму. Друга – втомлена жінка, яка втратила батьків і звикла триматися за сім’ю сина, немов за рятівне коло.
У неї на тарілці два тістечка. Він усміхається:
– Леночко, ти ж просила нагадувати тобі – без солодкого.
А вона, винувато й водночас з викликом:
– Я читала, що солодке корисне… для нервової системи.
Звучить майже по-доброму. Майже як вибачення. Майже як спроба переконати саму себе, що можна дозволити трішки більше – адже життя й так змушує себе обмежувати.
Але справа ж не в тістечках. І не в солодкому. А в тому, що за цим стоїть – віра в те, що піклуватися про здоров’я можна, переклавши відповідальність на лікарів, таблетки, науку, технології. Мовляв, вони знають, вони допоможуть. Треба тільки заплатити і прийти на прийом.
Ілюзія медичної опори
Видатний хірург Микола Амосов не втомлювався повторювати:
«Найчастіше людина хворіє від ліні та жадібності».
Лінь – рухатися, змінювати звички, вставати раніше. Жадібність – до задоволень, до комфорту, до того, щоб «побалувати себе» в моменті, заплющивши очі на наслідки.
Здоров’я – це не абстракція і не подарунок долі. Це щоденна праця. Жодні гроші, зв’язки чи пігулки не скасують закони біології. Організм – не банківський рахунок, який можна поповнити, якщо що. Його можна лише берегти, розвивати, підтримувати.
І зусилля – це ключове слово.
«Життя – це зусилля. А бути трупом – це досягнення спокою» – сказано влучно й жорстко.
Світ сьогодні робить ставку на комфорт. М’які крісла, зручні кнопки, їжа, яка не потребує жування, розваги, що не потребують руху. Але тіло живе за іншими законами – воно любить рух, голод, навантаження. Воно прокидається від стресу – але правильного, фізичного, а не емоційного вигорання.
Три думки, які важливо засвоїти тим, кому за 50:
- Медицина не замінить зусиль.
Лікарі лікують хвороби. Але здоров’я – це ще до хвороби. Це коли ще нічого не болить, але вже треба рухатися. - Життя потребує обмеження.
Це не про аскезу. Це про мудру поміркованість. Не з’їсти, не сказати, не проспати. Бути трішки суворішим із собою – як батько з улюбленою дитиною. - Час – не ворог, а дзеркало.
Після 50 років людина починає бачити в собі результат тих виборів, які робила останні 20–30 років. І це не вирок, а шанс – змінити те, що ще можна змінити.
Коли йдуть близькі, коли тіло дає збої, коли звичний темп життя зривається – хочеться знайти опору. І більшість шукає її назовні: в лікарях, діагнозах, рецептах. А варто зазирнути всередину. Там, у глибині, лежить незламний намір – жити добре. Не просто довго, а саме – добре.
«Кожен хоче жити довго, але ніхто не хоче бути старим», – казав Жан де Лабрюйєр.
Але старість – не трагедія. Трагедія – це звичка жити без зусиль.
І якщо після п’ятдесяти починається інше життя – нехай воно буде не гіршим. А мудрішим. Чистішим. І – усвідомленішим.