Не жалійте їх: яких людей ні в якому разі не можна жаліти

З першого погляду жалість здається чимось добрим. Це наче внутрішній відгук на чужий біль — м’який, щирий, людяний. Але за зовнішньою благородністю може ховатися небезпека. Жалість може діяти непомітно, як волога, що спершу осідає в щілинах, а потім руйнує дім до основи. І поки не пізно, важливо зрозуміти: кого варто жаліти, а від кого — вчасно відсторонитися.

З віком серце стає більш чуйним. Все частіше виникає бажання захистити, прикрити, підтримати. Проте далеко не всі потребують вашого спасіння. І зовсім не всі його заслуговують. Бо є люди, для яких ваша жалість — спосіб виживання. Вони живляться нею, як повітрям, ховаючи за маскою нещастя справжню залежність. Їхні скарги — це інструмент впливу, замаскований під біду.

І якщо вчасно цього не зрозуміти, можна непомітно віддати таким людям свої найкращі роки, здоров’я, внутрішні ресурси. А тоді залишитися на самоті, виснаженою й спустошеною, з чужою провиною на душі.

Іноді жалість має бути мудрою. А іноді її взагалі не повинно бути.


1. Остерігайтеся співчувати тим, хто вічно скаржиться

Є особи, чий світогляд застряг у сірих тонах. Їм завжди все погано. Погода — огидна, влада — жахлива, родичі — невдячні. Ви слухаєте, й відчуття, ніби бруд із їхнього життя стікає прямо у вашу душу.

Насправді вони не чекають допомоги. Їм потрібні глядачі. Свідки їхнього нескінченного нещастя. І чим сильніше ви їх жалієте — тим глибше вони проникають у вас. Бо яма, в якій вони сидять, — це їхній дім. А ви — світло, яке вони підсвідомо гасять, щоб самим було «тепліше». А вам — дедалі холодніше.

Жалість стає паливом для бездіяльності. Це не допомога, а пастка.

«Співчуття може принизити того, хто страждає, і розбестити того, хто співчуває» — Ф. М. Достоєвський


2. Не жалійте тих, хто завдає болю

Часом біль завдають не чужі, а найближчі. Ті, хто говорить злісно, дивиться зверхньо, ранить без слів. А потім — раптом плаче. Розповідає про важке минуле, образи, складне життя. І вам стає жаль. Ви — добрі, ви вмієте пробачати.

Але жаль — це ще не каяття. І ваша жалість — не гарантія, що вас не вдарять знову. Деякі просто вміють цим користуватися. Вони знають: ви пожалієте. Ви знову повірите.

І колись потрібно зупинитися. Без крику. Без помсти. Просто сказати: «Більше — ні». І піти.

«Не можна виправдовувати тих, хто завдає вам болю. Якщо вони один раз отримали на це право — вони зроблять це знову» — Марк Твен


3. Не витрачайте жалість на тих, хто завжди в ролі жертви

Є люди, які живуть за сценарієм. Вони — вічно недооцінені, зраджені, скривджені. Їхня історія — безкінечний серіал, де вони — головні герої, оточені ворогами. А ви — глядач. Або ще гірше — рятівник.

Ви стараєтеся, підтримуєте, слухаєте — але все без змін. Бо роль жертви зручна. У ній не потрібно діяти, не потрібно брати відповідальність. Будь-яка грубість виправдана: «мене образили». Будь-яка слабкість — теж: «мене ніхто не любить».

Спершу вони просять співчуття. Потім ображаються. Потім — змушують відчувати провину. Хоча ви нічого поганого не зробили.

«Жертва завжди знайде винного. Головне — не дозволити їй зробити цим винним вас»
«Жалість — це почуття, яке змушує нас любити тих, хто завдає болю» — Франсуа де Ларошфуко


4. Не жалійте тих, хто живе за чужий рахунок

Емоційно, фінансово, побутово — є ті, хто нічого не хоче робити сам. Вони живуть лише тому, що поруч є ви. Ви тягнете, даєте, віддаєте. А вони — тільки беруть. Без подяки. Без бажання щось змінити.

Вони натякають, просять, звинувачують. І ви здаєтеся. Бо жаль: «Ну як же не допомогти?..»

Але допомога — це коли людина йде назустріч. А паразитизм — коли вона просто сідає вам на шию. Не плутайте одне з іншим.

«Дехто так звикає до свого нещастя, що носить його, як стару піжаму — зручно й звично» — Сомерсет Моєм


5. Не жалійте тих, хто жалів тільки себе

Особливо це стосується родини. Тих, хто у вашому дитинстві думав лише про себе. Хто не бачив ваших сліз, не чув ваших страхів, хто завдавав болю, бо вважав себе головнішим. А тепер — немічні, старі, вимагають турботи.

І ви — знову відчуваєте жаль. Адже це ж мама. Чи батько.

Але якщо людина не навчилася любити, вона й тепер буде тільки брати. Без віддачі. І ви знову станете тією дівчинкою, що намагається бути хорошою. А у відповідь — байдужість. Або холодна маніпуляція.

«Родинні зв’язки — не причина жертвувати собою. Це просто факт біографії», — якось сказав один мудрий священник жінці, виснаженій власною матір’ю.

Жаліти того, хто ніколи не жалів вас — означає знову зраджувати себе. Простити — можна. Але руйнуватися знову заради цього — не можна.

«Прощення не означає, що ви зобов’язані дозволяти іншим знову використовувати вас» — Далай-лама


Кого все ж варто жаліти?

Тих, хто по-справжньому потребує. Хто бореться за себе, хай і слабо. Хто спіткнувся, але шукає шлях. Хто не вимагає, а сподівається. Хто не використовує, а просто просить. Хто вміє дякувати. Хто не грає роль, а живе чесно — хай і болісно.

Жалість може бути світлом. Але без меж вона стає темрявою.

З віком важливо навчитися розрізняти, де співчуття — благородство, а де — пастка. Де ви сильна й добра, а де — просто зручна.

Іноді твердість — це теж любов. Любов до себе.