Мені 62 роки, і я вийшла на пенсію. І як мені тепер жити?

Кажуть, що гроші псують людей. До недавнього часу я навіть не замислювалась над цією фразою серйозно. Ну гроші та й гроші – вони існували якось окремо.

У мене ніколи особливо багато грошей не було. Батьки – звичайні робітники, які виховували трьох дітей, серед яких я була наймолодшою.

Вічно доношувала одяг за старшою сестрою, жили ми в тісній «тришці» зі суміжними кімнатами, де все було на виду. Жодного особистого життя, якогось свого простору не було. Харчувалися як усі: картопля, хліб, макарони.

Коли в моїх друзів з’являлися магнітофони, електронні іграшки й годинники, я торгувала огірками з бабусиного городу на ринку.

Дід носив їх мішками, а я возила дитячим візочком на базар і продавала звичайним робітникам, що бігли після роботи додому. Мати на вихідних продавала насіння на вокзалі – це було щось на зразок того, що тепер називають «фріланс по-радянськи».

Додатковий спосіб заробити грошей, щоб прогодувати сім’ю, а не для того, щоб ще й задоволення від цього отримати.

Заміж я вийшла теж за простого хлопця. У мене педагогічна освіта, у нього – інститут.

Нам було по 25 років, ми зустрічалися два роки, потім я завагітніла – треба було оформляти стосунки. Весілля було скромне: РАЦС, біла сукня напрокат, зачіска від маминої подруги-перукарки, обручки від батьків. Ні ресторану, ні машини, прикрашеної квітами та ляльками.

Народився син, через два роки – донька. Я працювала вчителькою в школі, чоловік – майстром із налагодження обладнання на заводі. Жили в однокімнатній квартирі, що дісталася від його бабусі, яка перебралася до доньки через вік і проблеми зі здоров’ям.

Ось таке нецікаве життя у нас було. Мені здавалося, що я повторюю долю своїх батьків: життя від зарплати до зарплати, вічні борги, відсутність цінних речей, навіть машини не мали. Ремонт робили, беручи гроші в кредит, а про те, щоб розширити житлоплощу, навіть не думали.

То криза, то банкрутство банку, де лежали гроші, то девальвація рубля. Діти постійно просили якісь модні речі, хотіли гарно одягатися, а що ми могли їм дати? Я на учительську зарплату, та чоловік на свою інженерну? Добре, що хоч на їжу вистачало.

Поступово, рік за роком, ми виповзали з тієї злиденної ями. Чоловіка підвищили, я почала підробляти репетиторством, а ще через кілька років перейшла в приватну школу. Ми купили трикімнатну квартиру, облаштували її, одружили сина, а потім видали заміж доньку. Нарешті можна було видихнути, готуватися до пенсії та спокійної старості.

Але де там! Три роки тому мій чоловік отримав спадщину. Він і не знав, що його дід по батьковій лінії був якимось великим бізнесменом, який мав на рахунках чималі суми. У тестя з батьком були погані стосунки, і дід жив відокремлено зі своїми надмірностями.

Оскільки батько мого чоловіка давно помер, спадкоємцем першої черги залишився єдиний онук від єдиного сина. Тобто мій чоловік. Усього за кілька днів з’ясувалося, що він тепер мільйонер, має не тільки величезні рахунки, комерційну нерухомість у столиці та два автомобілі бізнес-класу, а ще й якісь акції великих компаній на біржі, що були в управлінні якоїсь фірми.

Але там ще й суди, якісь партнери, юристи, адвокати.

Вчилися довго, але відвоювали дуже смачні суми.

Як ми тоді раділи! Будували плани, збиралися переїхати до Києва, частину грошей чоловік віддав синові й доньці, поділивши суму порівну. Я у всьому підтримувала чоловіка, але коли він раптом вирішив, що хоче вкластися у спільний бізнес зі старим приятелем, я сказала, що проти.

З того дня наші стосунки почали стрімко псуватися. Чоловік стояв на своєму: як то кажуть, «гроші кишеню палили», треба було бігти до друга й допомагати йому з бізнесом.

Йшлося про чималу суму, на яку ми могли купити ще одну квартиру в Києві, але чоловік сказав «ні». Ми вже жили у столиці, й мій чоловік так надів на себе корону, що її, мабуть, було видно з Далекого Сходу.

— Це мої гроші, навіть після розлучення вони не підлягають поділу, бо дісталися мені у спадок.

Тоді вперше в його словах з’явилося слово «розлучення».

Хтось нашептав йому, що, якщо купити квартиру, то після розлучення вона буде ділитися навпіл, а йому цього ой як не хотілося. Натомість дуже кортіло допомогти другові з його сумнівним бізнесом. Якось він сказав мені:

— А ти спеціально підводиш мене до купівлі квартири, щоб після розлучення більше з мене отримати.

Так слово «розлучення» стало одним із найуживаніших у наших подружніх розмовах.

Щодня ми сварилися, а через місяць уже взагалі не розмовляли. Я повернулася з Києва в нашу квартиру, заздалегідь виселивши звідти квартирантів. Думала, чоловік повернеться до мене чи хоча б попросить мене повернутися до нього. Але де там. Залишившись у столиці у великій квартирі й з величезною сумою грошей, його просто понесло.

Від знайомих я дізналася, що через два місяці після мого від’їзду мій чоловічок привів додому якусь молоду даму.

Я сама подала на розлучення, і благовірний навіть не думав опиратися. Квартиру, в якій я жила, він великодушно залишив мені, а сам продовжив тусуватися у Києві й проживати своє багатство.

Спочатку я злилася. Мене дратувала думка, що ми, пройшовши вогонь, воду й мідні труби, раптом стали зовсім чужими, варто було тільки з’явитися тим клятим грошам. Жили без них — і все було добре.

Минуло три роки з того моменту, як мій колишній став мільйонером. Я майже не стежу за його життям, займаюся своїм. Від доньки дізналася, що бізнес, у який він вклався, збанкрутував, як я й припускала. Бо чоловік — гарний інженер, але поганий комерсант. Він продав одну квартиру в Києві, живе у другій, працює десь на фабриці тим самим інженером.

Я так розумію, що грошей від тієї спадщини, яку він отримав, залишилося ще чимало, але чоловік їх просто притримує.

Навіть якщо й є, то залишилася лише їх частина, на відсотки від якої він живе своє жалюгідне життя.

Кілька днів тому мені подзвонив син і повідомив, що батько в лікарні. Його нема кому відвідати, крім доньки.

Через сина просив мене побути з ним, а я, звісно ж, відмовила. Ми чужі люди одне одному, на жаль, не вдалося нам бути разом «у багатстві й у бідності».

Чи шкодую я про свою відмову? Ніскільки!

Тільки дітей шкода — тато в них невдаха. А я вчасно пішла від нього, дурним чоловіком виявився мій колишній, за що тепер і розплачується сповна.

Дісталося мені щось із його грошей? Рівним рахунком нічого.

Добре, що він не претендує на спільно нажите.

Ось у мене й питання: а чи має сенс у старості сподіватися на тих, хто поруч? Чоловіків, дітей, родичів?

Думаю, що ні.

А ще я розумію, що моя історія, звісно, не типова. Але справа не в тому, що багатство впало на чоловіка, а в тому, що він зрадив заради грошей.

Ось що бісить.

А ще розмір пенсії вчителя…