Я помітив одну річ: одні й ті ж люди поводяться по-різному з різними співрозмовниками. Одному — усмішки, допомога, ввічливість. Іншому — прохання, борги й почуття провини. Чому так? Бо один уміє ставити межі, а інший — ні. Я й сам був таким: довго, вперто сподівався, що хтось оцінить мою поступливість. Ніхто не оцінив.

Пригадую тітку Олену з сусіднього під’їзду — самотню жінку, яка все життя пропрацювала бухгалтеркою. Вона була доброю до всіх. Її любили… але ще більше — використовували. Приїжджає племінниця: «Тітко, посидь із дітьми». Телефонує подруга: «Ти ж усе одно вдома, приглянь за котом». Сусід просить «трошки позичити до зарплати», а потім зникає до наступного випадку. Якось я спитав: «Олено Іванівно, ви хоч раз казали “ні”?». Вона подивилася на мене й відповіла: «А як же? Люди ж образяться…»

Про це і хочу поговорити. Про слова, які допомагають підняти впевненість. Перестати підставляти спину там, де на ній уже їздять. Я не психолог, я просто пожив і бачив, як змінюється самооцінка людини, коли вона вперше говорить не те, чого від неї чекають, а те, що думає. Без сварки, без крику. Просто — з ясністю. Ось ці фрази.

1. «Зараз для мене важливіше інше»

Якось я не поїхав на ювілей рідної сестри, бо моя подруга була після операції, і я пообіцяв бути з нею в лікарні. Мені подзвонили: «Як ти міг так учинити?»

Я відповів: «Зараз у мене інші пріоритети». Хай хтось вважатиме це жорстким, я вважаю — це чесно. Завжди важливо розставляти власні пріоритети, щоб не жити чужими.

2. «Мені зараз незручно»

Просте, майже безбарвне речення — як засув на дверях. Не грубість, не звинувачення, а крапка в розмові. Якось мене попросили поїхати в інший кінець міста за якимось документом, бо я «все одно вільний». А я в той момент мив підлогу, був у своїх думках.

Сказав: «Вибач, мені зараз незручно». Тиша. Людина не образилася, просто зрозуміла: мене не вирвати по клацанню. Ми часто думаємо, що зобов’язані пояснювати, вибачатися, викручуватися. А треба просто сказати так, як є. Без зайвих слів.

3. «Я зараз цим не займаюся»

У дев’яностих, коли я втратив роботу, хапався за все підряд: ремонтував замки, працював на будівництві, підробляв на ринку. Усі звикли: «Вітя допоможе». А потім я влаштувався на постійну роботу, і знайомий знову попросив «полагодити двері».

Я відповів: «Зараз я цим не займаюся». Це було, як видих. Не відмова, не «відчепися», не виправдання. Просто правда. Люди розуміють швидше, ніж здається.

4. «Мені треба подумати»

Ця фраза — порятунок для тих, хто не вміє одразу сказати «ні». Якщо відчуваєте тиск, внутрішній спротив, але слова застрягли, скажіть: «Дайте мені подумати».

Я іноді так роблю й досі. У всіх нас мозок працює по-різному: хтось одразу бачить, хто перед ним, а комусь треба час, щоб усе обміркувати. Не поспішайте з відповідями, особливо коли на кону ваш час і нерви.

5. «Я більше так не роблю»

Це як відрізати шматок старого життя. Один друг мого брата постійно просив «виручити грошима до зарплати». Суми невеликі, але постійні. Раз, другий, п’ятий.

Втомлений і трохи злий, брат сказав: «Я більше нікому не позичаю». Без злості, просто як факт. Люди дивуються, але потім або зникають, або починають поважати ваші межі.

6. «Я не готовий це обговорювати»

Був у мене знайомий, любитель «з’ясовувати стосунки». Постійно хотів «обговорити, чому ти не правий» або «розібратися, чому ти так учинив». Мені було неприємно від цих розмов. Не тому, що я чогось соромився, а тому, що це було схоже на допит.

Якось я сказав: «Я не хочу це обговорювати». Просто я — не хочу про це говорити. І в цьому є сила.

7. «Я по-іншому бачу цю ситуацію»

Був період, коли я жив із жінкою, з якою нас, як мені тоді здавалося, пов’язувало багато. Вона часто казала: «Ти завжди чинеш неправильно». Це різало, ніби все, що я роблю, від початку безглузде.

Одного разу, замість виправдань, я сказав: «У мене інший погляд на це». Просто інша точка зору. З цього почалася нова глава — без взаємних докорів. А потім — життя окремо.

8. «Я так більше не хочу»

Іноді треба просто сказати собі: досить. Мій друг Сашко десять років терпів роботу в шиномонтажі, яка його виснажувала. Платили непогано, але в його очах була порожнеча. Якось він сказав шефові: «Я більше не можу». І пішов.

Спочатку продавав овочі, потім влаштувався в майстерню. Тепер у нього руки в мастилі, але очі живі. Все тому, що одного разу він чесно сказав: більше не хочу. Без компромісів, без цих брехливих «треба потерпіти».

Ці фрази самі по собі не чарівні. Вони не дадуть вам безмежної сили. Але вони дають опору, як дверний косяк, за який можна вхопитися, коли все хитається. Після них не завжди легко. Когось ви втратите, хтось віддалиться. Але залишиться головне — ви самі, і люди, які цінували вас не тільки за безкорисливу допомогу, а й за особисті якості.

Як сказав Бернард Шоу: «Свобода — це відповідальність. Ось чому її бояться».

Спробуйте. Почніть з малого. І побачите: світ не впаде. А ви отримаєте те, чого так давно хотіли.