Мій двоюрідний брат, коли друзі та родичі телефонували привітати його з сорок другим днем народження, відповів, що його життя закінчилося у сорок — у той рік, коли не стало матері. З її відходом, за його словами, усе обірвалося. Вона була стрижнем родини, тримала їх на плаву, усе контролювала та планувала, дбала про його харчування, просила утримуватися від алкоголю. Без неї, здавалося, він навряд чи дотягне і до п’ятдесяти.

Є відома фраза: «Щоб онук злетів, дід повинен добре розбігтися».

На практиці ж усе інакше — завжди знаходиться людина, яка або різко викине з гнізда зі словами «Досить сидіти, вчися літати!», або все життя носитиме на своїх крилах, не даючи розправити власні. У мого брата була саме така мати — та, що мріяла дати дітям усе, аби вони жили краще за інших. Вона прагнула забезпечити їм престижну освіту, широкий світогляд, смак і гарні манери. Але її турбота не обмежувалася грошима — вона буквально присвятила їм своє життя. Замість того, щоб навчити їх самостійності власним прикладом, вона вважала, що треба давати все більше, аби їхня планка була вищою.

Результат виявився сумним. Сестра вийшла заміж за неробу, і разом вони проживають спадок, залишений матір’ю. Брат живе сам, потонув у боргах, які навіть не намагається повернути — суми надто великі, доходів немає. Хоча мати з дитинства вчила його цінувати й примножувати гроші, відкривала рахунки в різних банках, розраховуючи, що відсотки стимулюватимуть його працювати й заощаджувати, він наступного ж дня знімав усі кошти «на витрати»: купував дорогу техніку, обідав у ресторанах — адже мама привчала, що жити треба на високому рівні.

Коли ми зібралися в нас удома й згадали їхню матір, вони лише зітхнули й сказали: «Вона була авторитарною, тираном, усе сама вирішувала, нам кисень перекривала». І в цьому є частка правди. Вона прожила життя за своїх дітей, заробляла і для доньки, і для сина, зробивши їх у підсумку слабкими й безпорадними. Давня іспанська мудрість каже: «Той, хто видає себе за рятівника, ризикує бути розіп’ятим».

На телебаченні часто показують сюжети про батьків дітей з інвалідністю, які плачуть: «Що з ними буде, якщо мене не стане?». Але батьки здорових дітей, за яких вони все вирішують, рідко ставлять собі це питання, хоча їхні «добрі» наміри іноді стають мостом до пекла.

Є ще один вислів: «Якщо дитина в біді, закрий рота й відкрий обійми». Ані поради, ані докори, ані гроші проблему не вирішать, а прості обійми можуть дати значно більше. Однак більшість сучасних батьків продовжують накопичувати на освіту, подорожі, весілля та житло для дітей. Добре це чи погано — покаже лише час.