Є одна тиха, але руйнівна звичка, яка стирає блиск в очах, сутулить поставу і залишає по собі відчуття внутрішнього холоду. Це звичка — постійно відкладати себе на потім. І не через бідність чи тимчасові труднощі, а наче з внутрішнього переконання, що радість — не для тебе. Що ти всім винна — окрім самої себе. І що найгірше — цей шлях не веде ні до визнання, ні до вдячності. Ні від близьких, ні від самого життя.

1. Коли жінка стає фоном у власному домі

Майже в кожному районі є така жінка. Можливо, не з вашого під’їзду, але з сусіднього — точно. Наче життя навколо неї вирує: діти вчаться, чоловік на гарній машині, навіть собака — в нашийнику з іменем та іграшками. А вона сама ніби розчинилася в побуті: нескінченний халат, заплутане волосся, сумка з продуктами і вічний поспіх. На себе — ані часу, ані бажання.

У нашому дворі її тихенько називали: «Ну зніми ти це, заради Бога». Жорстоко? Можливо. Але об’єктивно. Бо якщо придивитися — жінка ж красива, з гарною шкірою, струнка. Просто вдягнена так, ніби застрягла на початку нульових. Не тому, що не знає як. А тому, що десь усередині вирішила: «Мені — не потрібно».

І справа не в одязі. Справа — у внутрішньому стані. У тому, як сама себе відчуваєш: ніби й справді не заслуговуєш більшого. І ось уже чоловік дозволяє собі «невинні» жарти про молодих та привабливих, а вона навіть не заперечує. Бо вже розучилася відчувати себе цінною.

Стів Мараболі якось сказав:

«Самоповага — це фундамент любові. Без неї ніхто не зможе полюбити тебе по-справжньому».

2. Коли бабуся зникає в ролі няні

Марині Василівні — 57. Але глянувши на неї, здається, що за плечима не життя, а вічний фронт. Квіти — не за віком, парфуми — марна витрата, підбори — дурість. Головне — онуки. Вони тепер і виправдання, і місія.

Для них — найкраще. Велосипеди, планшети, іграшки. А собі — що залишиться. Пальто з дев’яносто восьмого, крем за знижкою і зуби «поки не болять». І наче героїзм. Але вдячності — нуль. Ні від сина, ні від невістки. Бо вони сприймають це як належне.

Бо якщо ти сама поставила себе в кінець списку — не чекай, що хтось поставить тебе на початок.

Сомерсет Моєм писав:

«Люди поводяться з тобою так, як ти дозволяєш їм це робити».

3. Коли молода жінка «доводить», що вона не заради грошей

Ані — 22. Вона свято вірила: справжня жінка — це та, що не просить, не скаржиться, усе терпить. Наречений у неї був непоганий, працьовитий. Усе ділили навпіл. Вона старалася — приносила в дім кожну копійку, на собі економила. Сукні не купувала, косметикою не користувалась. Мовляв, потім — на весілля.

А потім зламала ногу. І він почав записувати — скільки вона тепер йому «винна». За продукти, за комуналку. «Потім віддаси».

І все. Весілля не було. І слава Богу. Бо якщо з самого початку ти стараєшся бути зручною, то потім для тебе і далі зручно — економити, як на ресурсі.

4. Коли жінка перестає бути центром власного життя

У літаку ми чуємо просте правило: «Спочатку надягніть маску на себе, потім на дитину».

А в житті — забуваємо. Бо якщо ти не можеш дихати — ти нікого не врятуєш. Якщо не живеш — нікого не надихнеш. Жінка, яка давно забула про себе, рано чи пізно стає дратівливою, виснаженою і неприйнятою. І ніхто не розуміє — чому.

А все просто: вона перестала бути важливою навіть для самої себе.

5. Жінка — це не праска. Не автомат турботи. І точно не витратний матеріал

Найпоширеніша помилка — думати, що любов і відданість обов’язково вимагають самопожертви. Але справжня любов починається не з жертв, а з меж і поваги. Коли ти не забуваєш про себе заради інших, а пам’ятаєш і про себе теж. Коли можеш сказати: «Мені це потрібно». І це — не егоїзм, це — зрілість.

Сімона де Бовуар писала:

«Жінкою не народжуються — нею стають».

І стають — через вибір. Через те, що ти собі дозволяєш. Купити нові туфлі, а не «дотягнути». Сходити в кіно, а не прасувати сорочки до опівночі. Обрати лікаря, а не чекати, поки «само мине». Це все — повага до себе.

Висновок? Хто жертвує собою — отримує ту ж жертву у відповідь

Сумно, але факт: жінка, яка економить на собі, не викликає вдячності. Бо в очах інших — вона просто та, хто «завжди якось обходиться». І в якийсь момент стає «тією, якій і справді нічого не треба».

От і отримує — нічого.

А жінка має бути у себе — в пріоритеті. Не на узбіччі. Не в списку «потім». Перестати себе ігнорувати — це не каприз. Це момент, коли ти дорослішаєш. Коли визнаєш: «Я — не меблі. Я — жива людина».

І це не означає терміново купувати бренди. Це означає — не бути собі ворогом. А бути собі подругою.

Бо жінка, яка поважає себе — це вже не «ну зніміть ви з неї це».

Це — «Боже, яка ж вона жінка!»

А ви що думаєте? Напишіть у коментарях.