Мабуть, важко знайти країну, де традиція запрошувати гостей була б настільки глибоко вкоріненою, як у нас. День народження – це не просто день народження, а обов’язкове застілля, а Новий рік – не «затишний вечір із мандаринами», а подія щонайменше на десять осіб з гарячими стравами, салатами, «шубою» та обов’язковим тостом: «Ну, за нас!» Прийнято кликати гостей, пригощати, проводжати до дверей. А якщо хтось відмовляється прийти — це майже образа. А коли сам не кличеш — це вже привід для пересудів.

Але, як це не дивно, все частіше з’являються люди, які вирішують інакше: більше не кликати. Не тому, що не люблять. І не тому, що стали замкнутими. Просто перестали бачити в цьому сенс.

Втома – не каприз, а глибоке відчуття

Причина змін – не лінь і не примхи, а справжня, внутрішня втома. Навіть трохи філософська.

«Гостинність — це мистецтво змусити гостя почуватися як удома, навіть якщо тобі самому вже хочеться лягти спати», – жартував англійський письменник Джордж Бернард Шоу. І, як відомо, в кожному жарті — лише частка жарту.

Колись традиція збиратися за одним столом зігрівала, об’єднувала людей. Родини були великими, кухні — тісними, а стіл — один на всіх. Це було частиною повсякденного життя, де ніхто не узгоджував візити за тиждень і не питав, чи варто щось принести. Усі й так знали, як усе влаштовано.

Сьогодні все змінилося. Змінився не тільки ритм життя, а й очікування. Запросити гостей — це тепер майже як проєкт. Потрібно продумати меню, прибрати у кожній кімнаті, знайти час на зачіску й манікюр, а головне — тримати обличчя. До, під час і після. Як у театрі, де ти і актор, і режисер, і декоратор одночасно.

Поняття «гість» змінилося

Іноді приходять не ті, з ким легко й тепло, а ті, кого «треба покликати»: родичі, давні знайомі, колеги. І от ти вже подаєш гаряче, чемно киваєш, а всередині — втома і тихе роздратування. Бо хтось знову прийшов без попередження. Або з дітьми, які вже сорок хвилин стрибають на твоїй улюбленій банкетці, наче на батуті.

Іноді здається, що деякі забувають: дім — це не кафе. Це особистий простір. І це особливо відчутно, коли гість раптом відкриває твій холодильник. Або шафу. Або починає «міряти» кофти, бо «така тканина приємна!». Ні, це не анекдот. Це реальність, яка потім згадується з ніяковістю, але в моменті просто ошелешує. Хочеться спитати: де межа між «почуватися вільно» і «нахабно поводитися»?

«Тактовність — це вміння відчувати чужі кордони, не порушуючи свої», — говорив психолог Карл Роджерс. Але не всім це дається.

«Ті самі» гості

Іноді не виходить сказати «досить». Є такі типи гостей, яких майже неможливо попросити піти. Вони сидять до ночі, не реагують на натяки, продовжують розповідати історії, які ти чув уже тричі. І ти починаєш розуміти, чому деякі люди просто більше нікого не кличуть.

Родичі бувають різні. Іноді найскладніше саме з найближчими. Слово «родич» не завжди означає «тепла й душевна людина». Буває навпаки. Хтось приходить з дітьми, і ти за п’ять хвилин перетворюєшся на няню, прибиральницю і охоронця антикваріату. Один необережний рух — і смартфон летить на підлогу, бо комусь захотілося пограти в «танчики». А батьки в цей час спокійно п’ють чай. А потім, звісно, вибачаються, але ні про яку компенсацію мови не йде.

Що робити в такій ситуації? Зробити зауваження? Ризикуєш нарватися на образу. Промовчати? Значить — знову терпіти. Так і з’являються ті, хто каже собі: «Більше не хочу». Не з образи, а задля самозбереження.

Правда в тиші

Цікаве спостереження: щойно перестаєш кликати — і тебе перестають кликати у відповідь. Ви не сварилися, не ображалися, але раптом виявляється, що ініціатива весь цей час йшла лише від тебе. Це буває неприємно. Навіть боляче. Але водночас — тверезо.

Бо якщо людина приходила до тебе лише поїсти, а не поговорити чи порадіти зустрічі — може, вона й не була тобі такою вже близькою?

«Справжні друзі впізнаються не за частотою візитів, а за щирістю почуттів», — говорив французький письменник Франсуа де Ларошфуко.