Багато хто, плануючи будівництво будинку, мріє про велику родину, де всі житимуть під одним дахом: діти, онуки, бабусі й дідусі. Як колись давно — син приводить дружину, у них народжуються діти, а літні батьки допомагають із онуками, поки молоді працюють. А на вихідних ще й дочка з сім’єю приїде. Тож кожній молодій родині й кожній дитині потрібно по кімнаті. Бо як інакше?

Таке уявлення про майбутнє змушує вкладати в будівництво будинку всі гроші, сили, нерви й навіть здоров’я. А діти, які в цей час відчувають нестачу уваги від тата, зайнятого лише будівництвом, дуже швидко дорослішають. І до тієї «будови» вони, крім негативних емоцій, нічого не відчувають. Адже саме через неї не їздили на море, не купували нові ґаджети. Будівництво стає причиною сімейних сварок, бо мама й тато не можуть знайти спільну мову.

Більше того — подорослішавши, діти, що переїхали в новий будинок, раптом виявляють, що вони вже виросли. Вони закінчують школу й більше не хочуть жити в батьківському домі. Їм хочеться свободи, студентського життя, а не постійних обов’язків на великій ділянці. Якось не дуже хочеться косити траву й поливати город. А прибирання снігу для них — взагалі справжнє покарання.

Тому багато хто прагне вступити до університету якомога далі від міста, де виріс, аби тільки бути подалі від цього великого дому з його нескінченними обов’язками. А батьківські слова: «Ми ж це все для вас!» — викликають у дітей лише почуття провини й роздратування.

Добре виховані діти можуть гнітитися цим почуттям і не відчувати щастя. Якщо ж виховання було менш уважним — виникає лише агресія й неприязнь до батьків. Тож почуття провини лише ще більше віддаляє сім’ю. Звісно, це крайній варіант, майже екстремальний.

Але навіть у щасливих і дружних сім’ях діти все одно прагнуть бути вільними й самостійними. Їхня робота може бути тільки в місті, ближче до офісу, друзів і дозвілля.

У підсумку часто виходить так, що великий дім, збудований з жертвами й надіями, залишається напівпорожнім.

Тому той, хто планує зводити такий дім, має дуже добре подумати: чи варто жертвувати своїм часом, коштами й відносинами з дітьми? Чи не краще збудувати невеликий, затишний дім, до якого, за потреби, згодом можна буде добудувати кімнати?

Саме так і зробила моя знайома. Вона спланувала невеликий будиночок, але одразу заклала хороший фундамент для гаража — із думкою, що пізніше зробить над ним добудову. Планувала там дві кімнати для дітей, коли ті виростуть. І як ви думаєте? Ці кімнати так і не побудували! Дві доньки чудово жили разом в одній кімнаті, а син вирішив стати військовим — і після сьомого класу пішов до Суворовського училища. У результаті батьки залишилися з молодшою донькою, а старші діти роз’їхалися по інших містах. Але вони — дуже дружні, згуртовані й не позбавлені батьківської уваги. І в невеликому будинку, де всього три кімнати, нікому не тісно.

Тому перед тим, як будувати свій дім, варто добре замислитися. Адже краще присвятити час і ресурси самій родині, ніж нікому не потрібній мрії про великий маєток.