Чоловік сидів за кухонним столом і поволі сьорбав суп. Дружина говорила на підвищених тонах — навіть не помітила, як зірвалась. Просто нерви, просто втома. Вона докоряла йому за те, що знову позичив гроші другові, який не поспішає повертати. Бо хоче бути добрим для всіх — а вдома дірка в бюджеті: платити кредит, покривати навчання доньки, бо вона на платному. Мамі потрібен ремонт, а хто їй, як не вони?

Нарікала, що килим так і лежить — не доніс до хімчистки. Що люстра вже тиждень у коробці, а на стелі досі стара. Сипала дрібницями, немов дрібним дощем. Але це не злість. Просто нерви. Як завжди. А чоловік їв суп. Звик. Знає — покричить і замовкне..

Приїхав додому пообідати — тут і дешевше, і спокійніше. Та й шлунок слабкий, а домашній суп — то майже ліки. Дружина взяла відгул — лікувала зуби, та ще й встигла зварити обід. Все звично. Все буденно.

Аж раптом вона спинилась на мить і подивилась на нього — уважно, по-іншому. Він постарів. Вже немає тих золотистих кучерів, лише блискуча лисина. Зморшки повзуть по шиї, спина сгорбилась, плечі опустилися. Сидить і їсть. Мовчить. Не сперечається. Проковтує не лише суп, а й життя.

Усе це — відбиток часу. Відбиток турбот, що роками лежали на плечах. Бо життя не шкодує: молодість, свіжість, безтурботний сміх — усе йде швидко, непомітно. І лишається втома. І суп у тарілці.

А колись він був її хлопцем. Тим самим, який приносив бузок, який грав їй на гітарі й співав пісень, крутив її у повітрі, сміявся дзвінко. Цілував лагідно, обіймав міцно. Вони дивилися фільми, гуляли парком, тримаючись за руки… А тепер — він сивий, згорблений, мовчазний. А вона? Вона кричить, ніби чужа.

І раптом щось в ній защеміло. Вона побачила не чоловіка, а свого хлопця. Свого друга. Свою любов. І підійшла. Обійняла ззаду. Притулилась щокою до його спини.

А він відклав ложку, обережно взяв її за руки. Поцілував. І стало можна жити далі.

Бо саме такі миті тримають життя на плаву. Коли хлопчик і дівчинка, хоч і з посивілим волоссям, знову беруться за руки і йдуть далі — разом. Підтримуючи. Несучи любов.

Бо вона теж була тут — у тій кухні, в тому супі, в кожному погляді. Любов. І якщо вона є — можна йти вперед. Разом. Тримати одне одного, щоб не здув вітер часу. Той самий, що забирає всіх — рано чи пізно.