Кожного літа батьки Макса возили його на канікули до бабусі. А вже наступного дня поверталися додому тим самим потягом.

Аж ось одного року хлопчик з усмішкою каже:

“Мені вже не п’ять! Можна я цього разу поїду сам?”

Після короткої паузи, батьки погоджуються. На пероні — прощальні обійми, поради, махання руками. Макс вже трохи втомлений від повторень — “Ну, тату, ти мені це вже сто разів казав!”

Перед самим від’їздом батько нахиляється і тихо каже:

“Сину, якщо тобі стане страшно чи сумно — це для тебе.”

І кладе щось йому в кишеню.

Потяг рушає. Макс уперше їде сам.

Незнайомі обличчя, гамір, люди заходять і виходять, провідник суворо дивиться, хтось кидає співчутливий погляд… Максові тривожно. Він ховається в кутку, стискається, мовби стає меншим. Очі повні сліз.

І раптом — згадує про записку в кишені.

Тремтячими пальцями розгортає аркуш.

“Сину, я в останньому вагоні.”

Ось так і в житті.

Ми повинні давати нашим дітям свободу, вчити їх самостійності, довіряти їм.

Але завжди — завжди бути поруч.

Хай навіть в останньому вагоні.

Джерело