Я давно для себе визначив одну просту річ. Вірну ознаку людини… не дуже розумної.

Не дуже розумна людина — гучна. У всіх сенсах цього слова.

На дорозі — такий водій тисне на сигнал, як на баян. Довго, нервово, часто без жодної потреби. Йому й на думку не спадає, що сигнал створено для попередження про небезпеку, а не для вираження всіх своїх негативних емоцій — від роздратування до поганого настрою зранку.

Не дуже розумні обожнюють галасливі автівки — ці, що їдуть по спальних районах з гуркотом, ніби танк на параді. Їм здається, що чим голосніше реве мотор, тим більше їх помічають. І їх таки помічають. Просто не як сильну особистість, а як великий шмат гучного звукового сміття. І, на жаль, справді великий.

Не дуже розумні — говорять голосно. По телефону в маршрутці, в черзі до терапевта, на зупинці і навіть у церкві. Обов’язково з іменами, подробицями, драмами. Обговорюють чужі родини, дітей, “як хто зятя вибирав” — аби всі чули. Парадокс: справді важливе рідко озвучується голосно. Бо глибоке — любить тишу.

Гучні люди ще й музику слухають так, щоб аж вікна в сусідів тріщали.

І чомусь так виходить, що чим гучніше лунає музика — тим вона частіше сумнівної якості. Хороша музика — не потребує того, щоб її “врубали на повну”. Вона пробирає і в тиші.

Мудрі люди — не кричать. Вони не лізуть зі своїми поглядами в особистий простір інших. Не нав’язуються. Не доводять, що мають рацію, а просто живуть і говорять так, що їх хочеться слухати. У них — тиша в голосі, спокій у словах і глибина в думці. Можливо, все тому, що розумна людина розуміє: шуму в цьому світі й так забагато. У прямому й переносному сенсі.

Єржан Єсімханов