Кажуть, стара людина відчуває, коли приходить її кінець. От і Віра Сергіївна відчула, їй вже вісімдесят два. Віра дуже переживала, адже в неї нікого з родичів на цьому світі вже не лишилося.

Особливо переживала через те, що все нажите з собою не візьмеш. А нажито було, ох як багато! Тоді на початку дев’яностих вона була завідувачкою величезної бази. Ціни змінювалися майже кожен день, а весь товар був у її руках. Гроші додому носила сумками.

Далі все життя перетворилося на одну суцільну проблему, як все це врятувати від постійної інфляції. Зараз гроші лежать, які в банку, які заховані, в доларах, євро, гривні і золоті, у цій скромній двокімнатній квартирі.

І раптом наближається кінець! Нема кому сходити в магазин, а в самої, сил тільки й вистачає потихеньку по квартирі пересуватися. Сусіди її не люблять, вона їх теж.

Сьогодні вранці Віра Сергіївна відчула себе особливо зле:

«Не стане мене і лежатиму у своїй квартирі і ніхто навіть про мене не згадає».

Якось дійшла до вхідних дверей і відчинила їх. Потім повернулася до кімнати і лягла на ліжко.

Минуло не менше години, як із коридору пролунав жіночий голос:

– Господарі, що у вас двері відчинені!

– Підійди, внученько! – ледве промовила господиня квартири.

До кімнати зайшла незнайома молода жінка.

– Ти хто? – Запитала Віра.

– Я над вами живу, нещодавно переїхала. Повела дочку в садок – у вас квартира відкрита, повертаюся – знову відкрита, – уважно подивилася на стареньку. – Ви нездужаєте?

– Не стане мене незабаром.

Жінка торкнулася голови. Знизала плечима:

– Мені, здається, ви просто втомилися. Вам харчуватися добре треба.

– У мене вже сил немає дійти до магазину.

– А родичі?

– Немає у мене нікого.

– Зараз я вам кашу принесу.

Жінка вийшла.

Повернулася хвилин за десять із тарілкою. Сіла поряд:

– Давайте я вас нагодую. Тільки олії немає. Ми мою та мамину однокімнатні квартири на двокімнатну змінили над вами, – почала розповідати жінка, продовжуючи годувати стареньку. – Дочку в садок влаштувала, піду сьогодні роботу шукати. Я за фахом медсестра. Тут мама ще нездужає. Чоловіка в мене немає. Важко. А уявляю, як вам важко зовсім одній?

І раптом старенька заплакала.

– Ви що плачете? – співчутливо спитала жінка.

– Дякую тобі, моя люба!

– За що?

– Тебе, як звати, внученько?

– Олена.

– Мене – Віра Сергіївна. Можеш, бабою Вірою звати.

– Дякую!

– Оленко, сходи в магазин! – Віра дістала з-під подушки гаманець. – Купи продуктів.

– А що вам купити?

– Купи, що вважаєш за потрібне.

Віра дістала з гаманця тисячну купюру, подумавши, дістала ще одну.

– Навіщо так багато? – не зрозуміла жінка.

– Купи і собі чогось!

Олена з якось недовірливо взяла гроші.

– Я зараз.

Жінка пішла, бабуся задумалася. Так і лежала до її приходу, задумливо дивлячись у стелю.

Та зайшла. Зазирнула до кімнати:

– Зараз продукти в холодильник складу.

Незабаром зайшла з чеками в руці:

– Я ось вам решту принесла і чеки.

– Ой, Оленко! Для чого вона мені?

– Я думала…

– Сядь, Олено! – Жінка сіла на стілець, поруч із ліжком. – Ти казала, що хочеш влаштуватися на роботу медсестрою.

– Так.

– А скільки їм платять?

– У мене стаж невеликий… Тисяч десять на місяць.

– Давай, я тобі платитиму п’ять тисяч на тиждень, – з очей у бабусі полилися сльози. – Олено, ти тільки не лишай мене! У мене нікого на всьому білому світі немає.

– Баба Віра… Навіщо так багато?

– Оленко, гроші з собою я не зможу взяти. Тобі вони потрібніші. Та й поряд я завжди. Далеко ходити не треба, – знову дістала свій гаманець. – Ось тобі п’ять тисяч за тиждень і десять тисяч будеш продукти та все необхідне купувати, за комуналтні платити. Самій мені вже на вулицю не вийти. Бери, бери!

Жінка не довірливо взяла гроші, так і не прийшовши до тями.

– Ой! – старенька ледве почала підніматися з ліжка. – Ходімо, я тобі ключ від квартири дам.

Олена допомогла їй підвестися. Віра Сергіївна, тихенько пересуваючись по квартирі, почала розповідати, де, що лежить.

Олена не могла отримувати гроші просто так і тому всіма силами намагалася їх відпрацювати. Щодня варила обіди, допомагала Вірі Сергіївні, гуляла разом із нею, а найголовніше, намагалася поправити її здоров’я.

А вже як рада була сама Віра Сергіївна! Вона ж думала, що піде не сьогодні-завтра. Минув місяць, вона себе ще краще почувати стала. А на думку все частіше цікаві думки стали приходити:

«Навіщо я так марно прожила останніх тридцять років? Адже могла б і ще сім’ю створити. Принаймні не ховатися від людей. Все переживала, що хтось дізнається про мої гроші. А якби не Олена? Пішла б вже. І куди б вони, ці гроші, поділися? Я вже і сама не знаю, скільки в мене їх.

Тут якось у гості Галина Миколаївна зайшла, мама Олени. Познайомились, довго розмовляли. З того часу сусідка почала її відвідувати. Віра навіть не уявляла, як це приємно мати подругу.

А одного разу…

Олена зайшла, як завжди вранці:

– Бабуся Віра, сьогодні у нас у мікрорайоні воду відключать. Садки не працюють. Можна, може Катруся сьогодні тут буде. Їй вже чотири роки, вона заважати не буде.

– Звичайно звичайно!

– Піду воду набирати.

А дівчинка, обіймаючи ляльку, підійшла до бабусі і спитала, та так ясно:

– Ви баба Віра?

– Так. А тебе Катруся звати?

– Так. А як ви знаєте?

– Мені твоя мама сказала.

– Баба Віра, а ви гратимете зі мною?

– Я не вмію.

– Я вас зараз навчу.

Вона посадила ляльку поряд з бабусею і вийшла до коридору. Незабаром повернулася з пакетом. І, розставляючи дитячий посуд, почала розповідати сенс гри:

– Це буде наша донька. Я буду мамою, а ви бабусею. А тата у нас не буде. Татусі зовсім не потрібні. Від них жодної користі немає.

Добру хвилину Віра Сергіївна сиділа з відкритим ротом. А потім… засміялася. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє сміялася, так по-дитячому.

Потім мама покликала їх їсти.

Кашу Катруся не любила, але дивлячись на бабусю, з’їла все, що було в тарілки. Потім пили чай. І весь цей час дівчинка щось розповідала бабусі. Де ще знайдеш слухача? Вдома всім завжди ніколи.

Сильно змінилося життя бабусі Віри. Раніше вона одна була, тепер люди навколо. Дівчинка маленька, наче онука. Віра навіть сходила в салон краси, привела себе до ладу. Але головне питання так і продовжувало тривожити: Куди гроші подіти?

Попросила вона Олену нотаріуса до неї покликати, і всі свої документи принести.

– Навіщо, бабусю Віро? – не зрозуміла жінка.

– Роби, як я сказала!

Прийшов нотаріус. Довго складав заповіт.

Коли пішов. Посадила Віра Сергіївна Олену поряд і почала пояснювати, що до чого:

– Квартиру я свою на Катрусю записала. Чотирнадцять років я не протягну, але нотаріус все добре оформив. Тепер головне. Ось тут банківський рахунок. Через півроку після того, як мене не стане він перейде до тебе. Ось три банківські картки. Ця пенсійна – на неї моя пенсія надходить. Там грошей не надто. Ось цих багато.

Віра Сергіївна посунула картки та аркуш паперу жінці:

– Візьми їх, витрачай на свій розсуд! Це, як їх там, пін-коди!

– Бабуся Віра…

– Я ж кажу: Мені «там» гроші не знадобляться, – вона встала, підійшла до старої шафи, відчинила дверцята, відсунула одяг і вказала на ще одну дверцятку. – Це сейф. Там багато чого є. Після того як мене не стане – відкриєш.

Далі, зайшли до спальні, пройшли в самий кут, де стояла така сама стара масивна тумбочка.

– Тут теж сейф. Залиш його Катрусі.

Підійшла назад до шафи:

– Тут ключі від обох сейфів.

– Бабуся Віра…

– Олено, я все сказала, – обняла жінку. – Тільки ти не залишай мене! Може, поживу ще трохи. Адже життя таке прекрасне!