Коли моя донька повідомила що сватам жити буквально ніде, я одразу сказала, аби кликала їх у наш дім. Мова була про певний період, доки знайдуть роботу і зберуть гроші на будинок, хай і невеликий у нашому селі.

Звісно ж свати приїхали одразу ж. Зателефонувала сваха, довго хлипала і розповідала, наскільки вдячна. Обіцяла нашої доброти ніколи не забувати і віддячити.

Звичні слова. Я б сама такими ж говорила, якби у їхній ситуації опинилась. Та мені вони були не потрібні. Не чужі ж люди. Он якого славного зятя мені виростили, донька щаслива.

Та от, минув місця, другий і стала я відчувати, що у розмовах зі мною, донька стала якась інша. Ловила я її на малих таких, дрібних неточностях. Нічого особливого, але вже “дзвіночок”.

Та й говорила Наталя тепер якось так – ніби натягнуто щасливо. Прошу ввімкнути камеру а та лиш посміхається і йде з хати у двір. То троянди мені в екран, то квочку, все аби подалі від тих, хто в домі залишився.

Що запитаю, а вона : “Мамочко, все добре”, або “Мамочко, не вигадуй”. Та от, я мама і вже ніхто так не розумівся на інтонаціях що у голосі доньки лунали, як я. Щось було не чисто і явно їй не до вподоби.

Приїхала я без попередження. Взяла відпустку, хоч сеньйора і дивувала, чого то я до свят не дотягнула. П’ятий рік я в неї працюю, і п’ятий рік мені відпустку вона давала двічі – на Різдвяні свята і на Паску. А тут – листопад?

Спершу ніби як і все на місці і все добре. Дім – лялечка наш. Не намарне я скільки за кордоном працювала, і утеплила стару свою хату, і ремонт зробила хороший, і двір сучасний – з плиткою, газоном і вічнозеленими деревами.

Та й всередині і чисто і прибрано, все як було роками в нас. От тільки донька змарніла і схудла якась. Очі сумні, а посмішка, як у людини, що пережила багато неприємного у житті.

Вже увечері мені прийшли перші здогадки, що і до чого. Сиділи мі зі сватом за столом, а донька із свахою на стіл накривали. І тут чую я на адресу дитини своєї від свата зауваження: “Склянки глянь які брудні? Вимий добре”, “Сіль забула знову, будеш бігти коли всі за стіл сядуть?”, “Картоплю явно ти готувала, так? Знову солі забагато, я голодним буду?”.

Сваха мов води в рот набрала, зять також мовчить, а цей і бу і бу і все до моєї дитини. А Ніна, це я вам об’єктивно кажу, дуже в мене добра і відповідальна дитина.

Сама я її ростила. Вдвох ми собі були у тиші і спокої. Я не вмію з людьми стосунки з’ясовувати і відстоювати своє. Мені потім з рік відновлюватись після такого. От і донька у мене вдалась. Така ж тиха і спокійна.

Але, господиня вона гарна, тут я кажу вам правду. Вона ж вчилась спершу на кондитера, скінчила, потім уже вищу освіту здобула. Сама собі на життя заробляє випічкою, мої гроші заробітчанські на купку складаються.

Сіли до столу і все сват у бік моєї доньки: “Піди, подай, що ти робиш, де твої очі, де твої руки?”. Я ж мовчу, треба ж зрозуміти що тут і до чого, не дарма ж дитина так змінилась?

Починаємо про щось говорити, а сват:

— Не знаю, як у вас, а в нашій сім’ї от так гроші тринькати, як ваша донька їх тринькає, не заведено. Принесе щось із магазину, то тільки за голову хапаємось. Та й от так жити на широку ногу і не вміти заощаджувати? Їй на осінь треба і чоботи, і кросівки, і туфлі якісь. На ринок з ними поїхав, то ледь витримав, жодної ятки не мене, скрізь щось вона хоче і міряє. Пече оті торти, а толку із них? Дім запустила, зате в інтернеті краса. Шо то за жінка, що вічно на кухні і на кухні?

Я на зятя поглянула, мовчу, чекаю, що той хоч слово на захист жінки скаже, але той ніби й не чує. Зрозуміла, що от така мова у них завжди і то не викликає ні обурення, ні здивування:

— Тринькає? – кажу навмисно голосно, – Ви, свате нічого не переплутали? Вона ваша невістка і не у вашому домі живе, ви у нас у приймах. Та й не вам про хазяйновитість розповідати, свою хату за вітром пустили, то не маєте права тут і слова казати.

Ох як підскочить сват, а з ним і зять. Треба ж, я думала зять оглух, а як справа дійшла його тата, так чує і чує ж гарно так. Та й голос у нього був.

Не буду описувати тих сцен, досі згадувати неприємно, але того дня вийшли у ворота троє: свати мої і зять. Бачте, образили їх усіх мої слова дуже.

— Я нічого вам окрім правди не сказав, а ви одразу мені тим, що я у вас живу стали дорікати. Це – низько, – сват мені каже.

Низько чи ні, але вже місяць минув і дитина моя стала такою, як і була – гарною, із відкритим і веселим поглядом, впевненою у собі. Зять намагався повернутись, та я сказала, що у нашому домі його бачити не хочу.

Оскільки жили усі дружно за мій рахунок і за рахунок доньки моєї, то іншого варіанту пан запропонувати не зміг, грюкнув дверима і сказав, що я доньку свою щастя позбавила.

Може доня і ображається, але я вважаю, що від такого “щастя” слід триматись подалі. Ну хіба ж я не права?