Оце так дожилася я – онуків своїх рідних няньчити не маю права вже! І це моя невістка так вирішила за всіх. Бачити я їх, звісно ж, можу, наприклад, на загальних родинних святах, або коли син мій з ними до мене приїжджає, хоча це буває зрідка, але щоб залишити у мене дітей, хоч на годинку якусь – та ніколи такого не було!

Мій син і залишив би онуків у мене, але його дружина проти цього була завжди, а він їй не суперечить – не хоче Павло скандалу в домі, адже ця пані ще й плакати вміє, коли їй потрібно, вона акторка у нас ще та.

І я б ще її підхід зрозуміла б, якби я була якось несерйозною особою, що на мене дітей страшно було б залишати, так ні ж! Мабуть позначається стара образа невістки на мене.

Я вважаю, що виростила двох дуже хороших синів. Старший одружився, вони зі своєю дружиною трохи пожили у мене спочатку, зі старшою невісткою ми до сих пір дуже гарно дружимо. А потім сім’я старшого поїхала на в інше місто, його по роботі туди перевели.

Молодшого ж свого сина -Павла, я ростила якось по-особливому, до нього у мене були дуже теплі та ніжні почуття, можливо, тому він зараз ховається під каблучок своєї дружини, а та всім командує, адже в нього дуже спокійний характер.

Коли Павло мій одружився, він так само привів свою молоду дружину до мене додому. Правду кажучи, мене це не втішило, але я промовчала тоді. У її батьків велика трикімнатна квартира в новому будинку, а у нас маленька двокімнатна: одна кімната 17 метрів, інша – 10, вони стали жити в меншій. Кухня взагалі 5 метрів, тіснилися ми там з постійно незадоволеною невісткою біля плити.

Всяке було між нами, сперечалися іноді, але серйозна суперечка почався саме через ці метри. Я відмовилася, бачте, давати їм більшу кімнату, а сама в ній живу! Ні, ну правда, я звикла в ній жити, маленька кімната завжди була дитячою – будь ласка, живіть, я не виганяю вас, живіть собі мирно, як хочете в мене.

Але невістка так розійшлася, що не спинити було її – Павло за два дні знайшов квартиру і вони з’їхали, орендували її. Потім вони усім розповіли, що я – погана мати, вигнала сина і невістку, яка вже чекає дитину, на вулицю жити.

Але, якби там не було, але щось до сватів вони не пішли, ті їх якось не звали до себе, а лише шкодували на словах. Я хвилювалася дуже спочатку, а потім подумала – пора їм дорослішати вже, якщо сім’ю надумали створити, хай всі проблеми вирішують самі та й заспокоїлася трішки.

Онуки мої народилися погодками, точніше різниця між ними – півтора року. Згодом син взяв кредит на своє житло. Начебто – живіть і радійте собі. Але я ж винна в тому, що тепер недолік в сім’ї – велика частина заробітної плати йде на погашення того кредиту!

Ну це одна з причин, по якій мені не дають онуків. Вона, звичайно ж, основна, невістка і досі ображається на мене, що я їх в меншу кімнату поселила. Але я ж знаю, що це стара образа невістки. Якось вона навіть уїдливо, коли все до мене прийшли на ювілей, сказала онукам: «Все, діти, збираємося, йдемо додому: тут місця мало, бабусі тісно, ​​йдіть одягатися!».

Але зате сватам моїм завжди чомусь зелене світло, коли вони тільки захочуть, хоч на весь тиждень. Там тільки «бабусечко» і «дідусю», а я баба з ім’ям. Я вже і до сватів зверталася, мовляв – поговоріть зі своєю донькою, нехай вона мені дасть онуків, але не тих я в союзники намагалася записати, вони як би кажуть:

«Онукам з нами легше, у нас просторо, діти по кімнатах бігають! У вас місця мало».

Я тепер розумію добре, що там явно всі налаштоване проти мене. Та й на сина свого я, ясна річ, ображена – своє чоловіче слово вставити не може! Ну вони мені чужі люди, їм байдуже до мене, а Павло рідна дитина моя, я тільки для нього зробила добра, а він і заступитися не може за матір.

Ну що мені робити? Просити у своєї невістки пробачення за минулі образи? А чи винна я? І в чому, перед нею?

Фото ілюстративне.