Про те, що я давно живу з італійцем, донька моя знала. Тому і не дуже підтримувала те, що я роблю.

– Не розумію, навіщо тобі такий великий будинок? – звернулася до мене донька, коли я їй розповіла про свої плани.

Я собі в Італії вже непогану суму заробила, за 16 років вийшло доволі непогано, а гроші треба ж кудись вкладати, от я і вирішила, що збудую великий будинок, а потім подивимося, кому він буде потрібний. Може мені, а може і доньці.

В Італію я поїхала на заробітки, але мені пощастило ще й своє особисте життя влаштувати. Все сталося в перший рік, майже зразу. Я знайшла роботу бадантки, доглядала за літнім італійцем.

До нього приходив його син, який платив мені зарплату. Я відразу помітила, що подобаюся Лоренцо, бо він завжди ще докидав 50 євро, як він сам казав, на каву, до тієї тисячі, яку я отримувала за свою роботу.

Та я не зважала на його залицяння, бо мене тут жінки-заробітчанки вже про таке попередили.

Проте, Лоренцо виявився іншим. Він давно був вдівець, дітей не мав, і постійно говорив мені, що має до мене серйозні наміри. Я кілька місяців просто слухала його і спостерігала, а потім таки погодилася з ним жити.

Але відразу поставила умову, що хочу все офіційно оформити. Тут і виникла проблема, бо Лоренцо не був готовий офіційно зі мною одружуватися, аргументів у нього було багато.

Я думаю, що основна причина – це його майно. Він – людина не бідна, і хоч власних дітей не має, але ж є багато племінників, і саме вони були проти, щоб їхній багатий дядько одружувався.

Та я погодилася жити з Лоренцо, в надії, що колись він змінить свою думку. Проте, живемо ми разом вже 16 років, а я досі не бачу прогресу, заміж він мене так і не покликав.

Ми живемо разом, багато подорожуємо, він купує мені подарунки, і ніколи ні в чому не відмовляє. Та я продовжую працювати, і всі свої гроші відкладаю. Він про це знає.

За зароблені гроші я вирішила побудувати будинок в Україні, мало що. А моя донька мене не зрозуміла, вона чомусь мала надію, що ці тисячі євро я віддам їй і її чоловікові.

У них був план відкрити власний бізнес, і їм для цього потрібні були гроші.

Я їх розумію, але до чого тут я? Я собі ці гроші заробила, бо не впевнена у своєму майбутньому. А якщо їм треба грошей – нехай самі заробляють, ну хіба не так?

Так, зараз у мене все добре. Але де у мене є гарантія, що через кілька років або сам Лоренцо, або його племінники не вкажуть мені на двері. І куди тоді я піду?

Тому я вважаю, що збудувати будинок – це не найгірша ідея. Якщо у мене в Італії все складеться, дім доньці залишиться.

Та вона цьому не рада, каже, що будинок в селі, і жити в ньому вона не збирається. І продати потім його буде важко за ті гроші, які я в нього вклала.

Одним словом, ми через цей будинок сильно посперечалися, стосунки з донькою у мене дуже натягнуті, вона навіть зайвий раз мені не телефонує.

А я сиджу і думаю – може, я і справді неправильно зробила, що збудувала цей будинок, а не віддала гроші доньці і зятю на бізнес?

Фото ілюстративне.